#людипоруч
Оксана Вус: «Поразкою буде той момент, коли я перестану чимось цікавитися»
Ксюша прийшла у Проджектор у жовтні 2017-го.
Була івент-менеджеркою, а потім у її житті стався Projector Creative Picnic. Зараз Ксюша — продакт менеджерка Projector Library.

Фото: Наталія Азаркіна
Продж

Навіть не знаю, добре це чи погано, але я не можу назвати Проджектор роботою. Просто іду до друзів. Проджектор — це люди, з якими я працюю, це місце з нереальною кількістю можливостей. Можу піти на курс, послухати лекцію, поспілкуватися з крутими людьми — це дуже цінно. Де ще таке знайдеш?

Мій перший івент був провальним. Ми запросили дуже крутого спікера, всі чекали на цю лекцію. Пам'ятаю, що спочатку все було добре, потім я відійшла від комп'ютера на декілька хвилин. Коли повернулася — лекція вже закінчилася. Спікер не підготувався і його виступ тривав 10-15 хвилин. Звичайно, ми вибачилися, запропонували учасникам відвідати інші лекції. Зараз набагато краще готуємося — запрошуємо людей, в яких ми впевнені і які точно не підведуть.

Десь на початку липня відчула, що вичерпала себе. Якраз була на останньому курсі бакалаврату, писала диплом і не розуміла, куди саме рухатися далі. І тут Саша підходить до мене і каже: «Робимо дизайн-пікнік на тисячу людей». До цього я займалася лекціями максимум на 60 людей. Це була неймовірна цифра, часу було мало і кожен крок давався дуже складно.

Пам'ятаю момент на Projector Creative Picnic. У день пікніку ми приїжджаємо о 6 ранку, а там відбувається будівництво і просто нічого немає. Я розумію, що вже через якихось 3-4 години тут має бути гарно і у мене наступає паніка. Але все якось розрулилось, о 10 ранку почали приходити люди, все стало на свої місця.

Це насправді трохи мазохістська робота — спочатку тобі дуже погано, а потім, коли все пройшло вдало, ти ловиш якийсь неймовірний кайф. Тому що по суті якби не ти і команда — нічого цього не було б.

За останні півроку у мене розвинулася найголовніша риса — стресостійкість. Якщо ти робиш подію фестивального типу на 1000 людей — ти мусиш бути готовим, що все піде не так.

Другий скіл, який я прокачала — це комунікація. Причому комунікація на різних рівнях з різними людьми. Домовлятися важко. Ми вчимося цьому протягом всього життя і це найважче, що може бути, причому в будь-якій роботі.

Наступний пікнік буде дуже цікавим, тому що нас постійно тягне на щось таке, чого ми раніше не робили. Набиваємо шишки, вчимось — і потім у нас все добре виходить.

Важливо постійно вчити щось, розвиватися. Це може бути навіть не щось «потрібне», а просто те, що надихає. Зараз закінчила курс «Маркетингові комунікації. Основи». Не скажу, що хочу бути маркетологом, але тепер можу по-новому підходити навіть до своєї менеджерської роботи.

Найбільшою моєю поразкою буде той момент, коли я перестану чимось цікавитися. Це може стосуватися будь-чого — головне, завжди бути у щось «втягнутою».

Зараз працюю над своєю м'якістю. Треба бути жорсткішою. Я така людина, що всім допомагаю, всіх слухаю. Але треба розуміти — не можна допомогти всім. Треба фільтрувати, шукати золоту середину, баланс. Погано бути дуже добрим, і дуже жорстким теж.

Дуже хочу робити якийсь креатив, навчитися генерувати ідеї. Виходом на новий рівень буде робота з ідеями і власне реалізація проектів від самого-самого початку і до самого кінця. Це насправді круто.

Не варто боятися факапів і фейлів, вони завжди будуть. Навіть добре, що вони є, бо це основний інструмент, на якому можна виявити свої помилки і виправити їх.
Література, кіно, мистецтво

Закінчила Києво-Могилянську академію за спеціальністю філологія. Не думаю, що гуманітарна освіта повинна якось допомагати у професійному житті. У першу чергу вона потрібна для загального розвитку.

У мене є мрія — написати книгу. У якийсь момент в мені вже буде стільки всього, що треба буде просто сісти і оформити це.
Не люблю, коли прочитаю книжку, а мене хтось питає, про що вона. Не можна одним-двома реченнями пояснити, про що книжка, тому що навіщо переказувати сюжет? Література це не про сюжет, література — це про створення альтернативних світів, в яких тобі буде добре. Взагалі мистецтво — це про створення альтернативної реальності. Тому якщо воно не створює її — це погане мистецтво.

Мене заспокоює медитація, література, музика. Просто можна годину-дві-три побути в іншій реальності. Тому що якщо 24/7 бути в своїй реальності, мабуть, можна збожеволіти. Скажемо так, наша реальність «так собі». З нею все нормально, але є реальності, які набагато кращі, от і все. Щоб відпочити, перевести подих, можна побути там якийсь час. Пам'ятаю одну фразу з роману Фаулза: «Відмінна риса homo sapiens це те, що ми вміємо тікати від реальності».

Я формалістка. Для мене в мистецтві форма важливіша за зміст. Подобається, коли щось знято/намальовано/написано дуже круто і я в першу чергу звертаю увагу на це.

Не можу сказати, що якась книга змінила моє життя. Не думаю, що в літератури є така мета. Література, від якої я нереально кайфую — це, по-перше, Джуліан Барнс. Пам'ятаю, як прочитала «Відчуття закінчення» і була в шоці, тому що не уявляла, що можна так прекрасно писати. По-друге, це Джонатан Сафран-Фоер «Страшенно голосно і неймовірно близько» і третя книга — «Мобі Дік» Германа Мелвілла.

Подобаються твори модерністів, дуже люблю Кафку. Здається, що в будь-який період мого життя я можу взяти до рук Кафку і знайду там відповіді на всі питання.

У моєму чек-лісті є пункт — дочитати «Улісс» Джеймса Джойса. Це біблія модернізму. Джойс дуже сильно запарився з тим, щоб написати щось оригінальне і в нього це вийшло — дуже важко читається. Щоб зрозуміти цю книгу, потрібно дуже багато знати, перечитати всього Шекспіра і так далі. Але коли читаєш і розумієш, про що він, вловлюєш усі підтексти, то отримуєш нереальний кайф.

Люди

Саша Трегуб вміє заражати чимось. Коли він розповідає якусь свою ідею, ти сидиш і думаєш: «Блін, та я ж все життя хотіла теж це зробити». (Хоча ти не хотіла це зробити все життя, тобі лише секунду тому про це розповіли). Не знаю, як він це робить.

Останній з лекторів, який мене вразив — це Jake Zukowski, Group Design Director із Fjord. Я нічого не знаю про сервіс-дизайн, а він про це так розповів, що мені захотілося стати сервіс-дизайнером. Серйозно.

Я б дуже хотіла зустрітися з Джонатаном Сафран-Фоером. Це сучасний американський письменник, мені дуже подобається, як він пише. Було б класно поговорити з ним на тому життєвому етапі, коли я вже щось написала, і почути його думку.

Режисери — Соррентіно, Лінч, Джармуш.

Кожного разу, коли я дивлюся фільми Соррентіно, у мене відчуття, що я просто обожнюю цей світ, обожнюю людей і все, що вони роблять. І що життя прекрасне. Він кожен свій фільм знімає про одне й те ж саме, навіть з одним і тим же актором. Усі його фільми про кризу особистості у різних її проявах. І кожного разу у нього виходить інакше. Не розумію, як він це робить.

Деколи мені дуже не подобається те, що людина соціальна істота. Не можу жити без людей і це мене вбиває. Я екстраверт, і коли день побуду сама, вже біжу з кимось бачитися, тому що мені потрібне живе спілкування і хтось поруч. Але люди дуже сильно розчаровують. Усі. І це нормально. Я теж когось розчаровую.

Якщо ти нещирий — все, you're dead to me.

Ми всі маємо у щось вірити. Для когось це віра в себе, для когось релігія, для когось робота.

Київ

Прожила у Києві 5 років. Перші три роки ходила і казала всім, що ненавиджу Київ. Приїжджала додому і казала, що ненавиджу Київ. Зараз це вже вийшло за рамки цих двох понять, і я прив'язалася. Відчуваю себе тут майже like a local. Зрослося трішки між нами.

По суті я перебуваю в одному й тому ж місці, але через те, що змінилося оточення, таке враження, що змінилося місто. Зараз мене оточують люди, які щось роблять, у яких горять очі.

Недавно приїхала зі Стокгольму. Там комфортно: можна перейти дорогу будь-де, де ти хочеш, не спускатися у підземний перехід. Місто розташоване на 14 островах, але ні разу за 5 днів у мене не було такого, щоб я не знала, що якийсь міст не пішохідний, не знала як пройти, знайти дорогу — от просто ніяких проблем з навігацією не було. Хотілося б, щоб Київ теж був таким.

Ще хочу, щоб ми перестали мислити поняттями «зрада-перемога» і перейшли на якийсь інший рівень. Люди вже почали говорити «треба почати з себе», тоді почне щось змінюватися. Але все ще коли ти щось бачиш, одразу включається оціночне судження, ніби у голові хтось натискає кнопки «зрада-перемога». Мені здається круто було б, якби ми розвивали аналітичне мислення, вчилися думати і аналізувати все, що навколо, а не просто споживали інформацію, якою нас годують.
Авторка: Женя Каташинська
Фото:
Наталія Азаркіна
Локація: Мистецький арсенал

#людипоруч
Сподобалась стаття?