#людипоруч
Варвара Перекрест: «Не розумію, як можна чимось займатися і не викладатися на 300%»
Варвара каже, що вона людина із багатьма руками, ногами і перенасиченою головою.

Керує напрямком ілюстрації у Проджекторі, веде річний курс Illustration Professium, співорганізовує ПРИНТ ФЕСТ 4/100, створює ілюстрації та плакати, оформлює книги, працює кухарем, регулярно бігає і тренується.
Ілюстрація — це спосіб сприйняття

Хочеться, щоб було більше ні на що не схожих, чесних, емоційно і енергетично наповнених робіт. Щоб задачі вирішувалися не поверхнево, не через готові методи, а щоб кожного разу це був експеримент, пригода, цікавий пошук і якась історія.

Зараз, коли знайомлюся з кимось, можу сказати що я кухар, якщо не хочу говорити про роботу. Якщо ж людина розуміє різницю між ілюстрацією та графічним дизайном, можу сказати, що я ілюстратор.

Вчилася у фізмат школі, досить серйозно займалася математикою, в олімпіадах вигравала. У мене в сім'ї майже всі інженери, тому хотіли для мене стабільної професії зі стабільним заробітком. Після школи захотіла вступати в художню академію, але батько сказав — тільки через мій труп. Тоді вибрала інформатику, вступила у Могилянку і не шкодую про це жодного дня.

Займалася математикою, кібернетикою, було дуже цікаво. Але на другому курсі зрозуміла, що це не те, чим хочу займатися усе своє життя. Мені важливо бачити матеріальний результат своєї роботи.

Десь тоді й знайшла свою першу серйозну роботу асистентом дизайнера і мені дуже подобалося. Батьки кілька років це не сприймали і дуже сварилися. У мене ж була серйозна освіта, а тут я пішла займатися якимось непорозумінням. Та з часом вони мене зрозуміли, допомогли і дуже підтримали.

Коли закінчила магістратуру у Могилянці, спочатку вступила в університет у Лондоні, а потім через проблеми зі здоров'ям перевелася у його філіал в Москву – в Британську Вищу Школу Дизайну, тому що ближче.

Лондон, Москва, Київ

Викладала у Лондоні, у Москві і у Києві. Різниця є, навіть між студентами одного віку. У Британії, наприклад, вони більш підготовлені, ефективніше навчаються, але менш ерудовані, ніж українські чи російські студенти.

Наша освіта зовсім неефективна в плані навичок для навчання і роботи, але вона дає досить широкий діапазон знань. Студенти у Києві і Москві легше придумують якісь оригінальні ходи. Та моменти, які потребують часу і наполегливої роботи, британцям вдаються краще.

У Лондоні ніколи не виникало питань типу «Чому ти не виконав домашку?» або «Чому не працював над проектом?», вони вміють працювати і навчатися, інвестують у це навіть вільний час. Тут грає роль і фінансова складова — вища освіта у Британії платна, всі беруть величезний студентський кредит, який потім ще багато років виплачують.

Коли я тільки повернулася в Україну, на всіх освітніх заходах натхненно розповідала, як змінити українську освіту, як класно тут щось можна створювати, розвивати, скільки потенціалу тут є, і найперше запитання, яке я весь час отримувала: «А чому Ви не залишилися в Лондоні?»

Після захисту дисертації я в принципі могла б залишитися у Лондоні. Але мені запропонували круту роботу в Москві, і я просто зібрала валізи й поїхала. У Лондоні я б працювала звичайним викладачем, у Москві ж було більше можливостей, свободи і цікавої роботи.

Переїхала до Москви наприкінці 2013, а через два місяці стався Майдан, потім війна. Навесні 2014 року після закінчення мого легального терміну перебування приїхала до Києва чекати візу та документи і зрозуміла, що не хочу туди повертатися. Тут моя сім'я, тут мені якось зрозуміліше. Хоча на той момент взагалі не розуміла, чим тут можу займатися. Але все-таки було відчуття, що все роблю правильно.

Дуже люблю Київ. Після 6 років за кордоном розумію всі нюанси, пов'язані із спілкуванням, з життям за кордоном. Хоч і легко знаходила спільну мову, але весь час трохи відчувала себе «не своєю». У Києві ж на канікулах було легко, спокійно, вдома, а в інших країнах потрібно було постійно «гризтися» за своє право бути там.

Я не кар'єристка і не амбіційна людина, мені набагато важливіший внутрішній комфорт, ніж зарплата чи якісь там назви біля мого імені. Базу свою хочу мати в Києві і планую тут працювати далі. Ніколи не жалкувала, що повернулася.

Подобається займатися складними проектами, обожнюю, коли виникає приємний мандраж — «оце зараз я вляпаюсь у таку величезну історію». Круто, коли є крок вперед, розуміння, що буде складно, сумніви чи зможу я це взагалі.
Спорт

Через проблеми із серцево-судинною системою для мене біг — це своєрідне випробування. Він дає можливість відчувати, що моє тіло у нормальному стані, що я можу вільно рухатися.

Кожен день крутий, якщо я можу встати з ліжка без болю, якщо я можу бігати. А якщо я можу ще пробігти дистанцію на 10 км, то взагалі відчуваю, що можу боротися зі своєю хворобою і з багатьма життєвими труднощами.

Дуже люблю спорт — коли пізно ввечері повертаюся із тренування стомлена, але щаслива.

Кухня і Hum:Hum.Kyiv

Два роки тому я сильно хворіла, мені було важко рухатися і вставати з ліжка. На той момент здавалося, що піду з дизайну і не буду взагалі цим займатися. А коли стало краще, почала якось аналізувати, думати, що не так, і зрозуміла, що майже все моє життя – це робота, не було вихідних, і хобі теж усі пов'язані із роботою.

Тоді майже весь час лежала вдома, читала і дивилася серіали. Коли переглядала документальні фільми про шефів, з'являлася якась приємна закоханість та потяг у цю сферу. Вирішила спробувати. Подумала, що знайду собі якусь невелику роботу, яка мене відволікатиме і зовсім ніяк не буде пов'язана із моєю професійною діяльністю. Всесвіт так склався, що я знайшла роботу помічником кухаря в Hum:Hum.

Пам'ятаю, ми зробили сніданки з яйцями пашот, які я ніколи не готувала. Ввечері розумію, що зранку на зміні потрібно буде їх робити. Іду в магазин, купую 2 коробки яєць, дивлюся відео, пробую. 39 яєць зіпсувала, а на 40 вийшло. Зранку вже готувала сніданки з ними.

Останні кілька місяців працюю бренд-шефом — розробляю нові страви і допомагаю їх технічно ввести в меню. Раз на місяць готую свої авторські сніданки.

Готувати вдома і готувати професійно — це дві різні речі. Професійна кухня пов'язана з багатьма менеджерськими процесами, це технічно складна річ. Не можна просто приготувати одну страву один раз — все має бути продумано і на швидкість, і на ефективність.

Нещодавно слухала подкаст, де один відомий дизайнер сказав, що робота арт-директора і робота шеф-кухаря дуже схожі між собою. І він був правий.

Перфекціонізм, критика і публічність

Так, я схожа на перфекціоністку. Не можу дозволити собі зробити щось неякісно. Інколи витрачаю багато власного часу, енергії і нервів, але не розумію, як можна чимось займатися і не викладатися на 300%. Краще взагалі не буду цього робити, ніж робити наполовину.

З віком зрозуміла, що це є частиною мене, моєї особистості. Навіть якщо це заважає по життю, навіть якщо ніхто не помітить — не шкодую. Якщо моє ім'я стоїть за роботою — вона має бути якісною.

Мене майже не зачіпає критика людей, які не є професіоналами в моїй сфері, не зачіпають диванні критики. Те, що дратує — це коли люди не оцінюють твою роботу об'єктивно, а переходять на особистості.

Ніяковію, коли про мене пафосно пишуть чи представляють, не люблю публічність. Мені не подобається, що фокус уваги зміщується з моєї роботи на моє ім'я та особистість. Я займаюся речами, які мені важливі, і просто намагаюся робити це класно. Роботи моїх студентів більш вагомі, ніж текст про мене, який напишуть у промо курсу.

Приємніше бути за кадром. Якби я могла бути умовним Бенксі — було б набагато легше. На сайті Проджектора досить довго була моя фотографія з пакетом на голові — ідеально.

У мене може бути мільйон заслуг, але якщо я буду погано робити свою роботу викладача, це нічого не змінить.


Освіта

Як виміряти якість викладання? Це ж самі студенти все роблять. Яка там частина мене? Так, можливо у певний момент я даю якийсь поштовх, або навпаки погіршую комусь результати. Це невимірювані речі.

Викладач має допомогти людям змінити свою поведінку. Та вмовити когось зробити щось по-іншому, ніж як йому комфортно і звично, дуже важко. Для цього потрібно вміти натискати на певні кнопки.

Сучасна освіта — не про те, щоб передати свої знання комусь. Моє завдання — зробити так, щоб людина поглянула на себе з іншого боку, дати поштовх до змін, але так, щоб він її не зламав.

Багато людей вважають мене занадто суворою та вимогливою, але це теж частина мого характеру. У певний момент вирішила, що така поведінка ефективніша і більш природна для мене. Коли налаштовую людей на роботу, встановлюю дистанцію. Я інтроверт, соціофоб, не можу бути занадто «милою» і «м'якою» для всіх.

Мені потрібно давати ефективний фідбек, часто досить неприємний. Не розумію, як можна бути другом студента, товаришувати з ним, мило спілкуватися, а на фідбеку сказати, що він не допрацював чи погано виконав роботу. Для мене ці речі несумісні.

Коли студенти розуміють, що компромісу не буде, вони серйозніше ставляться до своєї роботи.

Якось після заняття, де я багато критикувала, мої студенти в Москві ввімкнули Імперський марш із Зоряних Війн, коли я повернулась в аудиторію. Але принаймні я чесна і послідовна — не вдаю когось іншого, а одразу показую свою безкомпромісність у викладанні. Думаю, всі розуміють, що воно того варте. А хто не розуміє, тому краще піти до іншого викладача)))

Ще одна причина — моя зовнішність. Я не 60-річний професор з бородою, який всім своїм виглядом створює відчуття авторитету. Багато моїх студентів одного зі мною віку, або навіть старші. І я розумію, що в певний момент в голові виникає: «Ну і що ти мені тут розкажеш, дівчинко?». Але коли у мене є чіткі межі у спілкуванні, студенти швидко натикаються на такий «паркан» і все стає на свої місця. Коли на роботі, я завжди така.

Не можу кожну людину пускати в своє життя, це важко. Пам'ятаю, як приїхала з Москви (там у мене був річний курс із 70 студентами) і тиждень вдома проплакала. До всіх звикла і було надзвичайно важко зрозуміти, що більше ми не побачимося, не будемо спілкуватися. Тому не прив'язуюся — це важко і мене не вистачить на всіх.

Люди

Доброта — це коли ставишся до людей із повагою та теплотою. Навіть коли я паркую машину, думаю, чи не буде вона нікому заважати, чи не гучно грає у мене музика вдома. Якщо тобі це не важко і не робить тобі гірше, то чому б твої вчинки не покращували життя і твоє, і людей поруч із тобою? Доброта — це коли ти не хочеш мати для себе щось ціною інших. Не варто плутати загальну життєву доброту та мій характер на роботі )

Питання, які я ставлю світові — чому люди не думають про результати своїх дій? Чому в світі все ще стільки злості, насильства і несправедливості? Чому ми не можемо жити у світі, де немає війни, де не гинуть люди ні за що? Відповідей немає.

Як стати успішним?

Будь-яка людина, яка в житті хоч чимось займалася, знає: щоб робити будь-що добре, їй знадобилося багато часу та зусиль. Тому я вірю і всією своєю роботою демонструю те, що кількість витрачених зусиль і енергії завжди дає результат.

Не вірю в обіцянки швидких результатів. Все, що я можу сказати, це те, що ми всі знаємо з дитячого садочка: «Якщо 9 разів спробуєш, на 10 вийде краще».

На заняттях не даю чітких рецептів, як досягти певного результату. Я створюю умови, в яких людина буде розвиватися. І коли бачу, наскільки люди змінюються завдяки цим умовам, бачу результати студентів — розумію, що те, що я роблю важливо.

Я майже не проводжу лекції та короткі воркшопи, тому що на них треба розповідати про свій досвід, який все одно ніхто не зможе повторити, тому що ми всі унікальні.

Не варто боятися помилитися. Всі завжди хочуть бути ідеальними і з першого разу робити все круто. Інколи спроби і помилки дають більше досвіду, ніж успішні речі. Неправильного результату не буває, навіть якщо він помилковий. Відсутність будь-якого результату — ось це пусте витрачання часу.

Сумніви в своїй роботі — це абсолютно нормально. Гірше, коли навпаки. Якщо ти вирішив, що робиш щось занадто добре — хммм.

Моя строгість стосується лише людей, які не працюють, які чогось не роблять, кажуть «у мене не було ідей». Це ж просто відмовки, лінь чи власні страхи.

Книги і майбутнє

Цікавлюся нейробіологією, психологією сприйняття зображень, слідкую за новими дослідженнями в роботі мозку і спостерігаю за тим, як люди реагують на різні речі.

Люблю книги на перетині дисциплін, пов'язані, наприклад, із педагогікою та психологією, або з антропологією і культурологією, архітектурою і футурологією. Це дуже цікаво, тому що яку б сферу ви не взяли, ці зв'язки прослідковуються і в інших. У мене виникає дуже багато асоціацій, потім вони переносяться в роботу або в якісь нові логічні відкриття у житті. Подобається заповнювати фактами зв'язки між різними типами знань.

Подобається, що після 30 я почала забувати всі сюжети художніх книжок, які читала підлітком. І зараз можу перечитувати всі ті книжки, передивлятися всі фільми, знову їх для себе відкривати.

Якби мені довелось писати книгу, вона була б про унікальний спосіб сприйняття світу ілюстратором.

Хочеться, щоб і мої роботи говорили про моє особливе сприйняття світу.

Ми вивчаємо якісь прикладні речі, вчимося малювати в ілюстраторі або фотошопі, але от завтра прилетять інопланетяни, принесуть нам нові технології. Тоді ми будемо спілкуватися не зображеннями, а певними імпульсами або чимось іншим. Так от, чи зможемо ми, ілюстратори, існувати в такому світі? Чи зможемо використовувати інші інструменти та образи? Ось це цікаво.

Час і енергія

Останні два роки були досить великою трансформацією для мене. Довелось майже повністю переглянути своє життя: як його будую, що для мене важливо. Зупинилася, і зрозуміла, що потрібно жити кожного дня, цінувати те, що є і не відкладати на потім.

Завжди пам'ятаю стан, коли немає енергії на те, щоб просто встати з ліжка вранці. Не хочу туди повертатися.

Через те, що я працюю на себе і у мене декілька хаотичних робіт, мені доводиться все це регулювати, щоб щось одне не виходило з-під контролю, щоб я не губила закоханість у свою роботу.

Зараз моя ціль — не губити концентрацію, не відволікатися на неважливі речі, пам'ятати про уроки, які життя мені дало і продовжує давати.

Нарешті знайшла гармонійний діалог із собою і почала жити в теперішньому часі, а не в майбутньому. Наприклад,захотіла нормально навчитись керувати машиною — взяла і зробила це. Не через рік, не колись потім, а зараз.

Я дуже щаслива людина.

Авторка: Женя Каташинська
Фото:
Наталія Азаркіна
Локація: Київський велотрек

#людипоруч
Сподобалась стаття?