#людипоруч
Тетяна Бульба:
«Люди з ігрової індустрії трохи відчайдухи»

Схоже, кураторка курсів CG Art Professium і CG Fundamentals та художниця у Playtech — людина безстрашна. Вона стрибала з парашутом, мандрувала Індією, пробігла марафон, кидала роботу і йшла в нікуди. Хоча сама каже, що боїться всього і завжди.

Поговорили з Танею про страхи, виклики, навчання та ігрові світи.
Місток з юриспруденції в геймдев

Якби колись не змінила професію, сиділа б зараз, напевне, в якійсь юридичній фірмі та зі стомленими очима вивчала б документи. Я закінчила правничий факультет у Могилянці, потім 3 роки працювала за спеціальністю. У перший рік роботи мала всього три вихідних, бо постійно затримувалася в офісі. Лягаєш спати після другої ночі і розумієш, що вже о сьомій треба вставати.

Мама казала, що треба потерпіти, попрацювати певний час в такому ритмі. Потім, мовляв, з'явиться можливість стати партнеркою, і буде простіше. Але я бачила, що нічого не змінюється. Згодом почала помічати — інші юристи живуть так само. Колега, яка мала статус партнерки, сказала, що у 30 років вона вживає антидепресанти. Тоді зрозуміла: якщо не кинути роботу, все може погано закінчитися.

Я пішла фактично в нікуди. В той час і гадки не мала, що зможу стати художницею. Коло моїх знайомих на той час було не дуже широким — в основному тільки юристи. А в цьому середовищі прийнято вважати: якщо кидаєш спеціальність — зустрінеш старість у злиднях. Я теж була в цьому впевнена. Тоді деякі з родичів казали про мене щось на кшталт: «потрачено». Але мені було важливо втекти з юриспруденції.
Моя перекваліфікація почалася з того, що довелося прасувати сорочки акторам на кіностудії. Мені одразу сказали, що це низькооплачувана робота, яка не вимагає кваліфікації. На що я відповіла: «Так-так, мені підходить». Після кіно вирішила, що буду дизайнеркою: освоїла фотошоп і зібрала портфоліо, яке було відверто так собі.

Коли почала шукати вакансії, зрозуміла, що майже всюди не відповідаю критеріям. І вирішила… надсилати резюме, не читаючи вакансій. Позиція арт-директора, мінімальний досвід 5 років — відправляю. За місяць знайшла дрібну роботу у фірмі, офіс якої був розташований у перукарні десь на краю світу. Пам'ятаю, вийшла звідти з думками: «Воу, це моя перша дизайнерська робота!» За два тижні, правда, з'ясувалося, що там не платять, тому довелося швидко піти. Але тепер могла сміливо казати, що я дизайнерка з досвідом. І майже одразу знайшла нову роботу.

Якось дізналася про спеціальність художниці в ігровій студії. Коли побачила роботи професіоналів зі сфери, подумала: «Їх, мабуть, малюють якісь боги, я так ніколи не зможу». Але це мене не зупинило: протягом трьох місяців я робила портфоліо. Недосипала, іноді засинала на роботі перед монітором, але щось врешті зробила. Сьогодні з таким портфоліо у мене не було б жодних шансів. Але тоді пощастило опинитися в компанії з розробки ігор, де була можливість вчитися. Мене лякали, що буде складно, що з'явиться багато рутини. Але у порівнянні з юриспруденцією це все дрібниці.
Проджектор

Моя перекваліфікація пройшла успішно. Можливо, через це мені легко працювати з людьми, які намагаються зробити те саме. Я добре розумію проблеми художників-початківців. В якийсь момент захотіла зробити проєкт, який допоможе їм освоїти професію. Так з'явилася школа Games Academy, яку ми створили з моїм другом Олександром Хруцьким. Я там викладала CG, він — геймдизайн.

Коли довелося шукати приміщення побільше, ми згадали про Прожектор, який переїхав з Валів на Воздвиженку. Наша адміністраторка зателефонувала в Продж дізнатися, в якому стані перебуває попередня локація. Після цього Саша Трегуб покликав мене поспілкуватися, а через кілька зустрічей запропонував викладати. Я на той час сильно виснажилась, бо окрім основної роботи, займалася конференцією Game Gathering та власною школою. Тому була дуже рада приєднатися до команди Проджектора. Хотіла реалізувати тут великі проєкти. Думаю, це вдалося. Ми запустили річний CG Art Professium та піврічний CG Fundamentals.

Приємно спостерігати за прогресом студентів. Спочатку вони малюють майже дитячі малюнки, а наприкінці курсу вже готові йти до студії. Причому в них прокачуються не тільки технічні навички — в них змінюється мислення. Ті, хто займаються серйозними пошуками, знаходять роботу за два місяці. Ми просимо студентів повідомляти про успіхи і так оцінюємо свою актуальність на ринку. Бо якщо не відповідати критеріям, все це не має сенсу. роботодавці.

6 курсів за рік

Нещодавно я сама побувала у ролі студентки. Якось Торі Польська познайомила мене зі своєю подругою Tata Che, яка пройшла за рік 6 курсів. Я теж захотіла спробувати, бо мені завжди не вистачало структури у знаннях — їх постійно доводиться десь добирати. Спочатку подумала: «6 точно не подужаю, спробую 5, ну хоча б 4». Врешті за 2019-й рік теж пройшла 6 курсів.

Я навчалася у Schoolism і CGMA — це визнані американські школи комп'ютерної графіки, які надають можливість отримати освіту онлайн. Там можна проходити курси з ментором, а можна без. Обрала перше, бо хотіла отримувати фідбек на свої роботи. І не пошкодувала, адже цей фідбек — від художників, які працюють в Disney і Pixar.

У листопаді я вчилася у Нейтана Фокса, який розробив візуальну стилістику для діснеєвського «Кота у чоботях». Курс називався «Основи дизайну оточень» і серед усіх сподобався мені найбільше. Нейтан давав ґрунтовний фідбек. Надсилаєш йому роботу, а він відповідає: «Навіщо тут така деталізація? Хіба ця картинка про дерево? Малюй те, що важливо». Дуже круто, коли тебе оцінюють. Я почала краще розуміти своїх студентів, коли сама почала вчитися. А ще трохи перезавантажила мізки, бо в голові все сильно змінюється після такого насиченого року.

Ігрова реальність

В ігровій індустрії ми створюємо нові світи, і це дуже круте відчуття. Спочатку не було нічого, потім виник якийсь задум. Починається все з чогось розмитого і незрозумілого, а потім втілюється в реальний проєкт, над яким працювала купа людей. Програмісти, художники, аніматори, тестувальники, композитори — завдяки їм ожив цілий світ, з яким можна взаємодіяти.Важливо, що з гри завжди можна вийти. Бо процес дуже затягує. Я граю раз на рік — у новорічні свята. Можу надовго засісти за красивий квест, а потім довго переживаю через те, що там відбувається. Проходить час, і тіло подає сигнали, мовляв, засиділася, треба більше рухатися. Я встаю і роблю паузу в рік, бо пірнати у віртуальний світ з головою не готова.

Люди з ігрової індустрії трохи відчайдухи. Особливо, якщо порівнювати їх з юристами. Колись я займалася толкінізмом — це така субкультура прихильників світів Джона Толкіна. Ми виїжджали у ліс на так звану «іграшку», там перевтілювалися у різних персонажів, будували з колод фортеці і потім їх захищали. Навіть проводили тренування, де вчилися змагатися на мечах. Одним словом, було весело. Так от, багато людей, яких я бачила в лісі, згодом емігрували в ігрову індустрію. Вся ця любов до перевтілення і фантазування реалізувалася у розробці ігор.
Страх — джерело прогресу

Іноді здається, що я боюся всього і завжди. Страшно запускати щось нове. Коли у 2015-му році ми з Сашею Хруцьким робили першу ігрову конференцію Game Gathering, боялися, що раптом ніхто не прийде, раптом ми нікому не потрібні. А у нас вже сплачена оренда приміщення. І так з будь-яким великим проєктом — поки немає позитивного досвіду, немає і впевненості.

З якихось пір у мене з'явилася аерофобія, хоча раніше проблем з цим не було. Пам'ятаю, у студентські роки літала з батьком над лініями Наска у Перу. Літак підіймався на висоту 150 метрів, його сильно трясло. До того ж пілот робив піке, аби ми зверху могли порозглядали величезні фігури птахів чи мавп. І нічого, витримала.

Все, чого боюся, я роблю. Завдяки цьому колись навчилася танцювати на пілоні, кататися на вейкборді, пробігла марафон. А ще стрибала з парашутом, бо було цікаво, що відчуває людина у повітрі. Перші три рази у мене було всього по 3 секунди вільного падіння, а хотілося мати хоча б 30. Врешті з четвертої спроби я отримала дозвіл виконати більш високий стрибок.

Мені взагалі подобаються виклики. Якось я не розмовляла 10 днів. Це було на віпасані — практиці, під час якої треба мовчати і медитувати. Важким було не стільки мовчання — до цього можна звикнути. Важко перебувати весь час на одному місці, коли не можна читати, дивитися кіно й отримувати інформацію. Час там ніби завмирає. Тоді спіймала себе на думці, що пробігти марафон було простіше.
Махнути в Індію? Чому б і ні

Це було у 2010 році — в часи божевільного студентського життя. Нам з подружкою захотілося пригод, ми зірвалися і полетіли до Індії. Тоді ще не існувало моди «перезимувати десь в Гоа чи на Балі», тому така мандрівка сприймалася як екзотика. Тим більше, ми подорожували в нетуристичній частині країни. Було трохи страшно, але потім я прочитала, що в Індії дуже низький відсоток насильницьких злочинів, і це трохи заспокоїло.

Нам хотілося побачити інші правила світу. І ми побачили — там реально все інакше. Наприклад, жахливий рівень побутової «чистоти». Здавалося, що тротуар робили не з асфальту, а з пакетів, бо вони там розкидані всюди. І, схоже, в Індії не розуміють фрази no spices — без спецій. Їх там так багато, що їжу важко піднести до рота, бо починають сльозитися очі. Нам буквально доводилося харчуватися чіпсами і колою.

Ми були у тих місцях, де не дуже звикли до європейської зовнішності. Тому іноді люди нас лякалися. Пам'ятаю, одна дівчинка побачила мене в автобусі і відскочила назад. Інші навпаки просили сфотографуватися чи дозволити дитині до тебе доторкнутися. Зараз я розумію, наскільки це далекі від нас місця.

Майбутнє

Ким уявляю себе за 10 років? Хотіла б стати арт-директоркою у команді, яка створює крутий ігровий продукт. Або працювати в кіно. Наприклад, у ролі концепт-художника. Дуже люблю кінематограф, особливо, фільми в жанрах нуар чи неонуар — це неймовірно красиво. Але сама знімати я не готова. Аби бути режисером, треба стільки всього знати і розуміти, що мене просто не вистачить.

Хочу розвивати освітні проєкти, якими займаюся. У мене завжди було бажання, щоб в Україні з'явилася адекватна школа для художників. Сподіваюся, я хоч трохи доклалася до її створення. Далі буде більше.Ще хочу багато подорожувати. Наприклад, взяти участь в проєкті, де треба рік мандрувати світом. Можливо, колись прийму і цей виклик.
Автор: Арсеній Овсянніков
Фото:
Наталія Азаркіна
Локація: Гідропарк

#людипоруч
Сподобалась стаття?