#людипоруч
Оксана Дьоміна: «Без спустошення неможливо наповнитися»
20 років у анімаційній професії, 5 днів без води та їжі, місяць відрядження, який перетворився на 17 років у Києві. Ми ніколи не знаємо, що дізнаємося від героїв Projector.
Про Оксану Дьоміну, кураторку курсів з анімації, дізналися кілька фантастичних речей, про які не можна перестати думати.
Про Оксану Дьоміну, кураторку курсів з анімації, дізналися кілька фантастичних речей, про які не можна перестати думати.
Про пошук себе справжньої
Завжди ставлю собі питання «Мені все ще цікаво те, чим я займаюся?». Не люблю займатися роботою у форматі ремісництва, коли навчився робити якийсь тип задач і робиш його до пенсії.
Не ототожнюю себе з роботою, соціальними ролями чи своїми хобі, бо перегораю так само швидко, як загоряюся. Можу ночами не спати, якщо мене щось зацікавило, пірну у це з головою і дізнаюся все до найменших дрібниць. Але щойно розберуся як все влаштовано, інтерес зникає. Ототожнювати себе з хобі ризиковано, бо потім можна сильно переживати, намагаючись переконати себе «Але ж ні, мені це так сильно подобалося, хай воно продовжує мені подобатися!».
Лікарка, актриса, балерина? Це питання у дитинстві завжди ставило в глухий кут, бо я хотіла стати чарівницею і королевою. Чарівниця — архетип персонажа, який може створити або змінити все у світі. А королева — особистість, яка має можливість і право все це реалізувати.
У мене немає мрій як категорії, але є досяжні цілі. Колись вже у дорослому віці захотіла поступити на архітектурний. Для цього треба було здати ЗНО, купу всього вивчити. Почала йти до цього, а потім одного ранку прокинулася і зрозуміла, що не хочу цього всього.
«Хто я?» — основне питання, в якому намагаюся все життя розібратися. Я існую, отже я точно якась істота, решта у мене під питанням.
Самореалізація для мене — це не шкодувати про те, що ти чогось не спробував. Важливо робити те, що хочеться і не робити те, чого не хочеться.
Коли починаєш шукати себе — дізнаєшся, що там, де тобі завжди говорили, ти себе не знаходиш. І доводиться шукати себе там, де ти ще не шукав. Тоді виявляється якщо відкинути те, чим ти не був, то виникає порожнеча. Якщо цього більше немає, що ж тоді є? Без спустошення неможливо наповнитися.
Завжди ставлю собі питання «Мені все ще цікаво те, чим я займаюся?». Не люблю займатися роботою у форматі ремісництва, коли навчився робити якийсь тип задач і робиш його до пенсії.
Не ототожнюю себе з роботою, соціальними ролями чи своїми хобі, бо перегораю так само швидко, як загоряюся. Можу ночами не спати, якщо мене щось зацікавило, пірну у це з головою і дізнаюся все до найменших дрібниць. Але щойно розберуся як все влаштовано, інтерес зникає. Ототожнювати себе з хобі ризиковано, бо потім можна сильно переживати, намагаючись переконати себе «Але ж ні, мені це так сильно подобалося, хай воно продовжує мені подобатися!».
Лікарка, актриса, балерина? Це питання у дитинстві завжди ставило в глухий кут, бо я хотіла стати чарівницею і королевою. Чарівниця — архетип персонажа, який може створити або змінити все у світі. А королева — особистість, яка має можливість і право все це реалізувати.
У мене немає мрій як категорії, але є досяжні цілі. Колись вже у дорослому віці захотіла поступити на архітектурний. Для цього треба було здати ЗНО, купу всього вивчити. Почала йти до цього, а потім одного ранку прокинулася і зрозуміла, що не хочу цього всього.
«Хто я?» — основне питання, в якому намагаюся все життя розібратися. Я існую, отже я точно якась істота, решта у мене під питанням.
Самореалізація для мене — це не шкодувати про те, що ти чогось не спробував. Важливо робити те, що хочеться і не робити те, чого не хочеться.
Коли починаєш шукати себе — дізнаєшся, що там, де тобі завжди говорили, ти себе не знаходиш. І доводиться шукати себе там, де ти ще не шукав. Тоді виявляється якщо відкинути те, чим ти не був, то виникає порожнеча. Якщо цього більше немає, що ж тоді є? Без спустошення неможливо наповнитися.
Про анімацію
На тижні у мене професійний ювілей — 20 років у професії. Колись анімаційна студія Миколаєва відправила мене у відрядження до Києва на місяць і ось я вже 17 років тут.
Потрапила в анімацію як у професію у 14 років, коли вчилася в школі. Були літні канікули, зайнятися особливо нічим і мене спитали, чи хотіла б робити мультики. Навчання на курсах проходило на реальних задачах анімаційної студії, а першими роботами стали мультиплікаційні серіали намальовані на папері. Три місяці курсів і я вже заробляла свої перші гроші. Перша зарплата, 141 гривня, 20 років тому була дуже солідною сумою. Тоді моє навчання в школі закінчилося, а перспектива золотої медалі накрилася. Я перестала робити домашні завдання, бо після уроків одразу йшла на роботу.
Була наймолодшою у робочому колективі. Звісно, спочатку ніхто не сприймав серйозно — робить собі щось дитина і хай собі робить. Але коли почала заробляти стільки ж скільки досвідчені аніматори, все змінилося.
Завжди відчувала себе аутсайдером, всюди не у своїй тарілці. Але займаючись анімацією у студії, відчула, що в правильному місці. Працюючи над мультфільмами створюю те, чого не існує. Істоти, створіння, персонажі — це щось з нічого, взяте зі сфери фантазії. Що ж це як не магія?
У кіно потрібно створювати анімацію для об'єктів та персонажів, які існують у нашій реальності — сидять поруч з нами в кафе, проїжджають повз нас на велосипеді. Ця анімація має виглядати так, щоб людське око не відрізнило створеного персонажа від звичного, щоб його рухи були абсолютно переконливими. Коли виходить досягти цього ефекту — відчуваєш, що ти створюєш магію.
За 20 років у професії аніматора в Україні нічого не змінилося. Аніматорами завжди були самородки, які десь щось знайшли. Максимум, що можна було освоїти самостійно — це вивчити програму і принципи анімації. Але коли приходиш з цим на роботу, то нічого з цього не можеш використати. Тобі дають завдання, а ти просто не знаєш, що з ним робити. Єдине навчання, яке можна було здобути — це вчитися у колег у студії, що дуже витратно по часу та енергії.
На тижні у мене професійний ювілей — 20 років у професії. Колись анімаційна студія Миколаєва відправила мене у відрядження до Києва на місяць і ось я вже 17 років тут.
Потрапила в анімацію як у професію у 14 років, коли вчилася в школі. Були літні канікули, зайнятися особливо нічим і мене спитали, чи хотіла б робити мультики. Навчання на курсах проходило на реальних задачах анімаційної студії, а першими роботами стали мультиплікаційні серіали намальовані на папері. Три місяці курсів і я вже заробляла свої перші гроші. Перша зарплата, 141 гривня, 20 років тому була дуже солідною сумою. Тоді моє навчання в школі закінчилося, а перспектива золотої медалі накрилася. Я перестала робити домашні завдання, бо після уроків одразу йшла на роботу.
Була наймолодшою у робочому колективі. Звісно, спочатку ніхто не сприймав серйозно — робить собі щось дитина і хай собі робить. Але коли почала заробляти стільки ж скільки досвідчені аніматори, все змінилося.
Завжди відчувала себе аутсайдером, всюди не у своїй тарілці. Але займаючись анімацією у студії, відчула, що в правильному місці. Працюючи над мультфільмами створюю те, чого не існує. Істоти, створіння, персонажі — це щось з нічого, взяте зі сфери фантазії. Що ж це як не магія?
У кіно потрібно створювати анімацію для об'єктів та персонажів, які існують у нашій реальності — сидять поруч з нами в кафе, проїжджають повз нас на велосипеді. Ця анімація має виглядати так, щоб людське око не відрізнило створеного персонажа від звичного, щоб його рухи були абсолютно переконливими. Коли виходить досягти цього ефекту — відчуваєш, що ти створюєш магію.
За 20 років у професії аніматора в Україні нічого не змінилося. Аніматорами завжди були самородки, які десь щось знайшли. Максимум, що можна було освоїти самостійно — це вивчити програму і принципи анімації. Але коли приходиш з цим на роботу, то нічого з цього не можеш використати. Тобі дають завдання, а ти просто не знаєш, що з ним робити. Єдине навчання, яке можна було здобути — це вчитися у колег у студії, що дуже витратно по часу та енергії.
Про два десятки років у професії
Найбільша криза сталася тоді, коли закінчилася історія 2D анімації. У 2007-му вся робота в 2D закінчилася, а замовлення і студії просто щезли. Це була світова криза і перехід з дорогої 2D на дешевшу та реалістичну 3D анімацію. Disney зробив ще одну спробу випустити 2D мультик, але зрештою все дарма. Було навіть не страшно, а прикро — чарівна творча сфера безповоротно зникла в один момент.
Завдяки кризі в анімації я стала професійним перукарем. Я вирішила спробувати себе в чомусь абсолютно іншому і пішла на курси перукарів. Мене завжди приголомшувало фантастичне вміння за підбирати незнайомим людям зачіски — за годину зробити незнайому людину красивішою, а як наслідок — впевненішою в собі. Мене тішить, як люди перевтілюються після стрижки, починають посміхатися і будувати нові плани на вечір.
Коли вирішила повернутися в анімацію, то довелося перебудувати своє мислення з двовимірної картинки на 3D і зрозуміти, що тепер я буду робити все по-іншому. Це було вже зовсім не те відчуття від роботи, що раніше. І лише коли я перестала закриватися від того, що ця «нова» анімація не така як раніше, то змогла відкрити нове задоволення.
З часом починаєш більше цінувати свій життєвий час і коли з'являються симптоми втоми й вигорання, то серйозніше до цього ставишся. Раніше просто не помічала цього.
Давно хотіла і нарешті наважилася піти вчитися грі на барабанах. Думала — де я, і де барабани? У мене ніколи не вийде, бо це так круто, що я взагалі так не зможу. А потім вирішила, що хай буде жахливо, але я принаймні доторкнуся до цього світу і стукатиму палицями у своє задоволення.
Найбільша криза сталася тоді, коли закінчилася історія 2D анімації. У 2007-му вся робота в 2D закінчилася, а замовлення і студії просто щезли. Це була світова криза і перехід з дорогої 2D на дешевшу та реалістичну 3D анімацію. Disney зробив ще одну спробу випустити 2D мультик, але зрештою все дарма. Було навіть не страшно, а прикро — чарівна творча сфера безповоротно зникла в один момент.
Завдяки кризі в анімації я стала професійним перукарем. Я вирішила спробувати себе в чомусь абсолютно іншому і пішла на курси перукарів. Мене завжди приголомшувало фантастичне вміння за підбирати незнайомим людям зачіски — за годину зробити незнайому людину красивішою, а як наслідок — впевненішою в собі. Мене тішить, як люди перевтілюються після стрижки, починають посміхатися і будувати нові плани на вечір.
Коли вирішила повернутися в анімацію, то довелося перебудувати своє мислення з двовимірної картинки на 3D і зрозуміти, що тепер я буду робити все по-іншому. Це було вже зовсім не те відчуття від роботи, що раніше. І лише коли я перестала закриватися від того, що ця «нова» анімація не така як раніше, то змогла відкрити нове задоволення.
З часом починаєш більше цінувати свій життєвий час і коли з'являються симптоми втоми й вигорання, то серйозніше до цього ставишся. Раніше просто не помічала цього.
Давно хотіла і нарешті наважилася піти вчитися грі на барабанах. Думала — де я, і де барабани? У мене ніколи не вийде, бо це так круто, що я взагалі так не зможу. А потім вирішила, що хай буде жахливо, але я принаймні доторкнуся до цього світу і стукатиму палицями у своє задоволення.
Про те, що нас усіх обманули. Успіх та щастя
Найбільше відкриття — усвідомити наскільки нас всіх обманюють. Обманюють, коли говорять нам хто ми, що нам робити, як жити, як жити правильно, чого прагнути, яким бути, як виглядати і яким стандартам відповідати, що добре, а що погано. До певного віку ми сприймаємо ці установки за чисту монету, бо їх транслюють звідусіль, починаючи від батьків. Але все це тотальна брехня. Цією брехнею нас відводять далеко від себе і від цілі, з якою ми прийшли у цей світ.
Тобі потрібно створити сім'ю, тобі потрібно вивчитися в університеті, тобі потрібно ходити на роботу, тобі потрібно народжувати дітей, тобі потрібно бути гарним, милим, добрим, зручним, неконфліктним і лише тоді тебе будуть любити, все буде добре і ти станеш успішним. А ще ти обов'язково маєш купити машину і мати півтора мільйона підписників у інстаграмі. Успіх та щастя склеюють в одне.
Весь цей шум та набір підмін відводить людину максимально далеко від її щастя. Вона живе написаними сценаріями і їй здається, що робить все правильно, досягла всього, що сказали — але чому ж тоді так хріново? Де ж обіцяне щастя? А світ каже — тепер тобі потрібно зробити силіконові губи.
Найбільше відкриття — усвідомити наскільки нас всіх обманюють. Обманюють, коли говорять нам хто ми, що нам робити, як жити, як жити правильно, чого прагнути, яким бути, як виглядати і яким стандартам відповідати, що добре, а що погано. До певного віку ми сприймаємо ці установки за чисту монету, бо їх транслюють звідусіль, починаючи від батьків. Але все це тотальна брехня. Цією брехнею нас відводять далеко від себе і від цілі, з якою ми прийшли у цей світ.
Тобі потрібно створити сім'ю, тобі потрібно вивчитися в університеті, тобі потрібно ходити на роботу, тобі потрібно народжувати дітей, тобі потрібно бути гарним, милим, добрим, зручним, неконфліктним і лише тоді тебе будуть любити, все буде добре і ти станеш успішним. А ще ти обов'язково маєш купити машину і мати півтора мільйона підписників у інстаграмі. Успіх та щастя склеюють в одне.
Весь цей шум та набір підмін відводить людину максимально далеко від її щастя. Вона живе написаними сценаріями і їй здається, що робить все правильно, досягла всього, що сказали — але чому ж тоді так хріново? Де ж обіцяне щастя? А світ каже — тепер тобі потрібно зробити силіконові губи.
Про тіло
Наше тіло повністю відображає те, що відбувається всередині. Коли ми робимо щось із тілом — це одразу впливає на наш внутрішній стан, а коли змінюється щось всередині, то відображається на тілі. Змінив зачіску і почав відчувати себе інакше, це ж не вигадка, так і є.
Ніколи не зроблю тату. По-перше, не уявляю яку ступінь довіри треба мати до майстра, щоб дати йому зробити роботу, яка повпливає на твоє життя. По-друге, я весь час змінююся. Навіть якщо знайду символ, який посилить мене, то він може набриднути мені вже через годину опісля.
Не можу навіть два дні поспіль носити однаковий одяг. Щоранку прокидаюся різною — одного ранку хочеш кольорові штани, іншого монохром, щось босяцьке, рване і з оголеним плечем, а наступного дня — мінімалістичний стиль з купою прикрас. Знайомі кепкують, намагаючись уявити мою шафу з Хронік Нарнії.
Наше тіло повністю відображає те, що відбувається всередині. Коли ми робимо щось із тілом — це одразу впливає на наш внутрішній стан, а коли змінюється щось всередині, то відображається на тілі. Змінив зачіску і почав відчувати себе інакше, це ж не вигадка, так і є.
Ніколи не зроблю тату. По-перше, не уявляю яку ступінь довіри треба мати до майстра, щоб дати йому зробити роботу, яка повпливає на твоє життя. По-друге, я весь час змінююся. Навіть якщо знайду символ, який посилить мене, то він може набриднути мені вже через годину опісля.
Не можу навіть два дні поспіль носити однаковий одяг. Щоранку прокидаюся різною — одного ранку хочеш кольорові штани, іншого монохром, щось босяцьке, рване і з оголеним плечем, а наступного дня — мінімалістичний стиль з купою прикрас. Знайомі кепкують, намагаючись уявити мою шафу з Хронік Нарнії.
Про виклики собі
Немає таких речей без яких би не прожила дня, бо часто кидала собі виклики. У мене є досвід 6-денного голодування. Тому точно знаю, що 6 днів, а, можливо, і більше, можна витримати без їжі і без води включно. Мені хотілося дізнатися на що здатне моє тіло і тепер я знаю. Півроку займалася сироїдством, бо хотіла вдосконалитися, стати надлюдиною. Читала про різні практики і, звісно, пробувала все на собі. Це все має свої плюси, але лише тоді, коли робиш це на підготовлену свідомість, а не як челендж. Після свого експерименту організм отримав установку «стрес» і за кілька місяців я набрала 15 кілограмів, які не могла скинути наступні кілька років. Коли відкрила для себе біг, одразу вирішила бігати серйозно — не довкола дому, а по 10 кілометрів. В результаті посадила собі коліна.
Досвіди від челенджів дали про себе знати. Але різні аскези дали розуміння того, що можу прожити без нічого. Не розмовляти? Не питання. Без їжі — можливо, у бездіяльності — можливо, простояти цілий день — реально, навіть без води — можна. Наш дух сильніший за тіло, а розум тіла розумніший за наш інтелект.
Якби не те, що зараз, — жила б у лісі біля гірської річки чи озера, спілкувалася б з пташками та білочками. Оце життя!
Немає таких речей без яких би не прожила дня, бо часто кидала собі виклики. У мене є досвід 6-денного голодування. Тому точно знаю, що 6 днів, а, можливо, і більше, можна витримати без їжі і без води включно. Мені хотілося дізнатися на що здатне моє тіло і тепер я знаю. Півроку займалася сироїдством, бо хотіла вдосконалитися, стати надлюдиною. Читала про різні практики і, звісно, пробувала все на собі. Це все має свої плюси, але лише тоді, коли робиш це на підготовлену свідомість, а не як челендж. Після свого експерименту організм отримав установку «стрес» і за кілька місяців я набрала 15 кілограмів, які не могла скинути наступні кілька років. Коли відкрила для себе біг, одразу вирішила бігати серйозно — не довкола дому, а по 10 кілометрів. В результаті посадила собі коліна.
Досвіди від челенджів дали про себе знати. Але різні аскези дали розуміння того, що можу прожити без нічого. Не розмовляти? Не питання. Без їжі — можливо, у бездіяльності — можливо, простояти цілий день — реально, навіть без води — можна. Наш дух сильніший за тіло, а розум тіла розумніший за наш інтелект.
Якби не те, що зараз, — жила б у лісі біля гірської річки чи озера, спілкувалася б з пташками та білочками. Оце життя!
Авторка: Юлія Гуріна
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Ботанічний сад ім. М. Гришка
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Ботанічний сад ім. М. Гришка
#людипоруч
Сподобалась стаття?
