#людипоруч
Куратор Руслан Назаренко:
«Головне — не зловити зубами дошку»
«Головне — не зловити зубами дошку»
Зараз між Русланом Назаренком, маркетологом в техстартапах та студентами його курсу Growth — цілий океан та 11 годин різниці. Руслан вирушив у Санта-Моніку (США) і зайняв посаду Growth lead у Bird.
Ми зловили куратора Projector до відльоту і змусили розповісти про перший бізнес, синдром самозванця і найбільший професійний страх.
Ми зловили куратора Projector до відльоту і змусили розповісти про перший бізнес, синдром самозванця і найбільший професійний страх.
Головне — не зловити зубами дошку
Хоча перша асоціація з самим собою завжди професійна, та на неформальних тусовках всім розповідаю про вейксерфінг, мотокрос, сноуборд. Не дійшов поки до дайвінгу, автоспорту й стрибків з парашутом.
Ця історія почалася в 10 років. Ми з мамою поїхали на три тижні в Єгипет, і там в принципі було не багато розваг. Я запримітив арабів, які вчили кататися на віндсерфі, та ціна для нас була зависокою. Викрутився: почав носити їм воду з готелю, і ціну вдалося збити втричі. По поверненню в Київ мене затягнуло в цей екстрим: почав кататися на скейтборді, сноуборді, займатися кайт-серфінгом і їздити на роликах. Зараз ще займаюся мотоспортом.
Минулий вересень був супер завантажений. І фултайм, і фріланс, і контракт з білоруською компанією, і власний проєкт. Певно, тоді до мене й дійшло, що в суботу-неділю можна сидіти на дивані й типу відпочивати. А можна посерфити дві години. Тебе накриє хвилею, черепом пісок прочешеш — і повертаєшся до роботи свіжим. Це спосіб швидко перемкнутися. Коли ти на серфі, то геть не думаєш, а яку кампанію і коли запустити, а юзери йдуть, а як їх повернути, і так далі. Ні, головне — не зловити зубами дошку.
В Португалії я отримав дві тріщини в ребрі через необережність. Тому підтверджую, це не момент для фокусування на чомусь ще, окрім дошки й хвиль.
Ця історія почалася в 10 років. Ми з мамою поїхали на три тижні в Єгипет, і там в принципі було не багато розваг. Я запримітив арабів, які вчили кататися на віндсерфі, та ціна для нас була зависокою. Викрутився: почав носити їм воду з готелю, і ціну вдалося збити втричі. По поверненню в Київ мене затягнуло в цей екстрим: почав кататися на скейтборді, сноуборді, займатися кайт-серфінгом і їздити на роликах. Зараз ще займаюся мотоспортом.
Минулий вересень був супер завантажений. І фултайм, і фріланс, і контракт з білоруською компанією, і власний проєкт. Певно, тоді до мене й дійшло, що в суботу-неділю можна сидіти на дивані й типу відпочивати. А можна посерфити дві години. Тебе накриє хвилею, черепом пісок прочешеш — і повертаєшся до роботи свіжим. Це спосіб швидко перемкнутися. Коли ти на серфі, то геть не думаєш, а яку кампанію і коли запустити, а юзери йдуть, а як їх повернути, і так далі. Ні, головне — не зловити зубами дошку.
В Португалії я отримав дві тріщини в ребрі через необережність. Тому підтверджую, це не момент для фокусування на чомусь ще, окрім дошки й хвиль.
Чув у відповідь: хлопчику, йди вчися, а не сноуборди продавай
У чотирнадцять чи п'ятнадцять років я вже працював — хотів сам на пиріжки заробляти. Я тоді вже катався на скейті й захотів працювати в індустрії екстремального спорту.
Мені вдалося познайомитися в Володею Березою — батьком українського серфінга. Разом з ним почав ремонтувати спорядження — приїжджав в його квартирку на Куренівці ремонтувати кайт. Це величезний купол у формі крила, майже на 15-20 м². Пізніше я продавав спорядження в місцевому магазині. Якось отримав у винагороду за масштабний продаж вісімсот гривень і… шорти. Розізлився — і вирішив зробити власний стартап. Знайшов друга-програміста, який закодив нам перший онлайн-магазин. Грошей на закупки не було, тому я ходив магазинами й пропонував просто безпрограшну схему: «Чуваки, давайте ми виставимо ваш товар в себе на сайті, продамо його й отримаємо від вас якийсь відсоток». Зазвичай у відповідь я чув щось типу: «Хлопчику, йди вчися, а не сноуборди продавай». Тоді я зробив хід конем. Купив мокасини, відростив пушок на обличчі й почав знову.
Той e-commerce проєкт проіснував роки два з копійками. Ми розбрунькувалися на багато класних сервісів. Наприклад, перші в Україні відкрили прокат лонгбордів. Я сів і подумав, а як я можу його просувати? Тоді просто взяв і написав в усі медіа. Відгукнулася попередня редакція The Village, delo.ua і ще якісь ресурси. В нас навіть сайту не було, лише група ВКонтакте. Ми буквально з трьох дощок починали.
Мені вдалося познайомитися в Володею Березою — батьком українського серфінга. Разом з ним почав ремонтувати спорядження — приїжджав в його квартирку на Куренівці ремонтувати кайт. Це величезний купол у формі крила, майже на 15-20 м². Пізніше я продавав спорядження в місцевому магазині. Якось отримав у винагороду за масштабний продаж вісімсот гривень і… шорти. Розізлився — і вирішив зробити власний стартап. Знайшов друга-програміста, який закодив нам перший онлайн-магазин. Грошей на закупки не було, тому я ходив магазинами й пропонував просто безпрограшну схему: «Чуваки, давайте ми виставимо ваш товар в себе на сайті, продамо його й отримаємо від вас якийсь відсоток». Зазвичай у відповідь я чув щось типу: «Хлопчику, йди вчися, а не сноуборди продавай». Тоді я зробив хід конем. Купив мокасини, відростив пушок на обличчі й почав знову.
Той e-commerce проєкт проіснував роки два з копійками. Ми розбрунькувалися на багато класних сервісів. Наприклад, перші в Україні відкрили прокат лонгбордів. Я сів і подумав, а як я можу його просувати? Тоді просто взяв і написав в усі медіа. Відгукнулася попередня редакція The Village, delo.ua і ще якісь ресурси. В нас навіть сайту не було, лише група ВКонтакте. Ми буквально з трьох дощок починали.
З резюме: ми були другим українським проєктом, який запустився на Product Hunt
Мені важливий не маркетинг як маркетинг, а сама ідея продуктового дизайну. Ти створюєш цінність з нічого. 101010 — і ось тобі корисний софт.
Моя пабліситі-історія досить випадкова. Я шукав, як запустити продукт і не витратити на це всі гроші для стартапу Pibox. І знайшов платформу Product Hunt. Це щоденний рейтинг продуктів, і якщо ти потрапляв в ТОП, то відразу отримував гроші, інвесторів, пресу, славу. Ми були другим українським проєктом, який там запустився. Я почав про це розповідати, і до мене вишикувалася черга зі стартапів — за порадою та допомогою.
Якщо у вас повністю невдалий продукт, то маркетинг не допоможе. Разом з тим, якщо твій продукт крутий, але про нього ніхто не знає, то в чому сенс?
Я завжди кажу маркетологам, що у нас дуже хороші специ по хард скілам. У нас найкраще крутять рекламу, дизайнять продукти, але люди все одно бояться йти далі. Немає достатньої кількості бренд-неймів, в які ти можеш потрапити в Україні. Немає сенсу чекати моменту, коли ж тебе нарешті покличуть в Airbnb. По-перше, не покличуть, якщо не постукаєш. По-друге, навіщо чекати? Це була і моя помилка. Буде складно і боляче. Ти будеш вважати себе лайном, яке нічого не вміє. Але воно того варте.
— Яку найбільшу професійну мету ти ставиш перед собою зараз?
Є такий Браян Балфор, колишній VP of Growth у HubSpot, який запустив Reforge. А ще є Ендрю Чен, колишній VP of Growth в Uber. От хочу стати наступним Балфором і Ченом. Мені підійде.
Моя пабліситі-історія досить випадкова. Я шукав, як запустити продукт і не витратити на це всі гроші для стартапу Pibox. І знайшов платформу Product Hunt. Це щоденний рейтинг продуктів, і якщо ти потрапляв в ТОП, то відразу отримував гроші, інвесторів, пресу, славу. Ми були другим українським проєктом, який там запустився. Я почав про це розповідати, і до мене вишикувалася черга зі стартапів — за порадою та допомогою.
Якщо у вас повністю невдалий продукт, то маркетинг не допоможе. Разом з тим, якщо твій продукт крутий, але про нього ніхто не знає, то в чому сенс?
Я завжди кажу маркетологам, що у нас дуже хороші специ по хард скілам. У нас найкраще крутять рекламу, дизайнять продукти, але люди все одно бояться йти далі. Немає достатньої кількості бренд-неймів, в які ти можеш потрапити в Україні. Немає сенсу чекати моменту, коли ж тебе нарешті покличуть в Airbnb. По-перше, не покличуть, якщо не постукаєш. По-друге, навіщо чекати? Це була і моя помилка. Буде складно і боляче. Ти будеш вважати себе лайном, яке нічого не вміє. Але воно того варте.
— Яку найбільшу професійну мету ти ставиш перед собою зараз?
Є такий Браян Балфор, колишній VP of Growth у HubSpot, який запустив Reforge. А ще є Ендрю Чен, колишній VP of Growth в Uber. От хочу стати наступним Балфором і Ченом. Мені підійде.
Вояж на Захід
Тут знову про синдром самозванця. Почуваю себе не на своєму місці. Серйозно, поки я не доїду до Лос-Анджелеса і не всядуся в офісний стілець, то буду вважати це просто фейком. Подзвонить HR і скаже щось на кшталт: «Ха-ха, чувак, а ти думав, що ми тебе взяли, так?»
Після тримісячної поїздки в Португалію минулого року я зрозумів, що не хочу залишатися в Україні. Всього було три великих ривки у пошуках роботи, коли я активно розсилав резюме, чекав і спілкувався, спілкувався і чекав. І ось втретє мені пощастило зустріти компанію, з якою ми свайпнули один одного вправо. І я приєднаюся до них в Лос-Анджелесі.
Не боюся щось тут залишити — я міленіал, в мене немає ні машини, ні квартири, нічого немає. Я не ставлюся до цього як до переїзду. Це все заради майндсета. Дивлюся на поїздку, як на коледж. Їдеш туди на кілька років, вчишся, спостерігаєш, нарощуєш зв'язки й потім прямуєш туди, де тобі комфортніше.
У Штатах ставлять питання іншого рівня: «Нам за 5 років потрібно побудувати компанію, яка буде заробляти 100 млн в рік. Що нам зробити?» В Україні інші цифри, менші виклики.
Іноді помічаю комплекс неповноцінності у студентів. Мовляв, де я, а де якийсь там Airbnb. Що я помітив на Заході? Там не бояться помилятися, не бояться говорити дурниці. І одночасно дуже часто говорять дурниці.
Після тримісячної поїздки в Португалію минулого року я зрозумів, що не хочу залишатися в Україні. Всього було три великих ривки у пошуках роботи, коли я активно розсилав резюме, чекав і спілкувався, спілкувався і чекав. І ось втретє мені пощастило зустріти компанію, з якою ми свайпнули один одного вправо. І я приєднаюся до них в Лос-Анджелесі.
Не боюся щось тут залишити — я міленіал, в мене немає ні машини, ні квартири, нічого немає. Я не ставлюся до цього як до переїзду. Це все заради майндсета. Дивлюся на поїздку, як на коледж. Їдеш туди на кілька років, вчишся, спостерігаєш, нарощуєш зв'язки й потім прямуєш туди, де тобі комфортніше.
У Штатах ставлять питання іншого рівня: «Нам за 5 років потрібно побудувати компанію, яка буде заробляти 100 млн в рік. Що нам зробити?» В Україні інші цифри, менші виклики.
Іноді помічаю комплекс неповноцінності у студентів. Мовляв, де я, а де якийсь там Airbnb. Що я помітив на Заході? Там не бояться помилятися, не бояться говорити дурниці. І одночасно дуже часто говорять дурниці.
У мене немає ось цього work / life balance
Моя мотивація буває внутрішньою і зовнішньою. Зовнішня схожа на наркотики. Ти легко отримуєш дозу, але вона не стабільна. Приклад: мої сусіди. Я дивлюся на них і розумію, що завтра треба пахати ще більше, щоб ніколи не опинитися на їхньому рівні. Напевно, з цієї ж причини я досі живу в жопі Лівого берега — навколишнє середовище мотивує. З іншого боку мені справді подобається те, чим я займаюся. В мене немає ось цього work / life balance. Якби була можливість померти й народитися заново, я все одно обрав би те, чим займаюся зараз.
Після курсу студенти звільнилися і почали шукати краще місце роботи
Найбільше боюся не самореалізуватися. Зараз втішаю себе тим, що ніби немає такої загрози. Але постійно є вірогідність зафакапити проєкт, не знайти інший, потрапити чорт зна куди.
Різниця між неповноцінністю і самозванством є. Я б сказав, що у мене немає комплексу професійної неповноцінності. Тобто, я не відчуваю, що я лайно і все таке. А ось синдром самозванця присутній, інколи здається, що я не витягну всі отримані виклики.
Як лікувати комплекс неповноцінності? По-перше, сходіть на кілька інтерв'ю. Я дуже довго не ходив на інтерв'ю, бо мав можливість самому обирати. Коли почав шукати роботу на Заході, цей процес дуже сильно вдарив по власному его. Відсутність брендів в резюме зрізає тобі половину можливостей, а це боляче. Коли ти спілкуєшся з людьми, то починаєш розуміти, що хоча вони справді круті, та ця крутість не за межею можливого. Вони вище на одну голову, а не на двадцять п'ять голів. Треба напружитися, зібратися з силами, і в тебе є всі шанси потрапити туди, куди ти хочеш.
Я розповідаю про це і студентам. З останнім набором студентів недавно збиралися в барі. І половина групи розповіла, що після курсу вони звільнилися і почали шукати щось краще.
Різниця між неповноцінністю і самозванством є. Я б сказав, що у мене немає комплексу професійної неповноцінності. Тобто, я не відчуваю, що я лайно і все таке. А ось синдром самозванця присутній, інколи здається, що я не витягну всі отримані виклики.
Як лікувати комплекс неповноцінності? По-перше, сходіть на кілька інтерв'ю. Я дуже довго не ходив на інтерв'ю, бо мав можливість самому обирати. Коли почав шукати роботу на Заході, цей процес дуже сильно вдарив по власному его. Відсутність брендів в резюме зрізає тобі половину можливостей, а це боляче. Коли ти спілкуєшся з людьми, то починаєш розуміти, що хоча вони справді круті, та ця крутість не за межею можливого. Вони вище на одну голову, а не на двадцять п'ять голів. Треба напружитися, зібратися з силами, і в тебе є всі шанси потрапити туди, куди ти хочеш.
Я розповідаю про це і студентам. З останнім набором студентів недавно збиралися в барі. І половина групи розповіла, що після курсу вони звільнилися і почали шукати щось краще.
Який універ, я тебе прошу
Переломний момент стався в дитинстві, коли я поміняв звичайну школу на ліцей (який я досі ненавиджу). Мене туди мама запхнула, в прямому сенсі. В моєму шостому класі вона запропонувала сходити до них на день відкритих дверей і подивитися, як там все влаштовано. Ми проходили повз аудиторію, і мама каже: «О, дивись, а тут іспит». Запихає мене всередину і закриває двері.
Саме з ліцею я потрапив у тусовку сноубордистів, а звідти — в кайт-тусовку. Там зависали директор «Фокстроту», Кличко, і інші старші за мене круті чуваки, на яких хотілося рівнятися. Ось цей мамин «закидон» на іспит зрештою привів мене в екстремальний спорт з усіма наслідками.
З мамою мені пощастило — вона ніколи не тиснула і не звинувачувала. Давала гроші на спортивне спорядження. Бувало навіть, що я прогулював школу і їхав на Майдан кататися на скейті одночасно з мамою, яка їхала на роботу.
Найгірше рішення в житті — вступити в університет. Я вчився в Політехніці, в нас було дві підгрупи на курсі. Я підходив до викладачів першої підгрупи, вигадував роботу, дітей, дружину, і обіцяв ходити на пари з другою порцією одногрупників. Те саме розповідав й викладачам іншої підгрупи. Так під час переклички мене мало хто знаходив.
В університеті були й класні моменти, які я не цінував. Статистику викладав крутий спеціаліст, але не авторитетний — ми шуміли на занятті, не слухали. Те, що він розповідав протягом двох семестрів, я вже третій рік намагаюся вигребти з різних джерел. Тепер це 80% моєї роботи.
Саме з ліцею я потрапив у тусовку сноубордистів, а звідти — в кайт-тусовку. Там зависали директор «Фокстроту», Кличко, і інші старші за мене круті чуваки, на яких хотілося рівнятися. Ось цей мамин «закидон» на іспит зрештою привів мене в екстремальний спорт з усіма наслідками.
З мамою мені пощастило — вона ніколи не тиснула і не звинувачувала. Давала гроші на спортивне спорядження. Бувало навіть, що я прогулював школу і їхав на Майдан кататися на скейті одночасно з мамою, яка їхала на роботу.
Найгірше рішення в житті — вступити в університет. Я вчився в Політехніці, в нас було дві підгрупи на курсі. Я підходив до викладачів першої підгрупи, вигадував роботу, дітей, дружину, і обіцяв ходити на пари з другою порцією одногрупників. Те саме розповідав й викладачам іншої підгрупи. Так під час переклички мене мало хто знаходив.
В університеті були й класні моменти, які я не цінував. Статистику викладав крутий спеціаліст, але не авторитетний — ми шуміли на занятті, не слухали. Те, що він розповідав протягом двох семестрів, я вже третій рік намагаюся вигребти з різних джерел. Тепер це 80% моєї роботи.
Моє улюблене питання на курсі: «Вгадайте, скільки мені років?»
Я не пам'ятаю, як саме я став викладачем в Проджекторі. Контенту тоді було дуже мало, я готував презентації в Keynote — білий фон, чорний текст. М'яко кажучи, це дуже відрізняється від того, що є зараз. Але я посилався на власний досвід роботи в продукті. Певно, тому й заходило всім.
Моїм улюбленим питанням на курсі було: «Вгадайте, скільки мені років?» Мені було 22 чи 23 на старті. Я зрозумів, що основна задача курсу — не стільки вчити, скільки допомагати позбавлятися комплексів. Ти не можеш навчити — вчиться людина сама. Але можеш давати підказки, вказувати на потрібні шляхи.
Моїм улюбленим питанням на курсі було: «Вгадайте, скільки мені років?» Мені було 22 чи 23 на старті. Я зрозумів, що основна задача курсу — не стільки вчити, скільки допомагати позбавлятися комплексів. Ти не можеш навчити — вчиться людина сама. Але можеш давати підказки, вказувати на потрібні шляхи.
Факт дня: квоки — наймиліші тварини у світі
Вони живуть в Австралії, і вони вимирають. Реагують на них завжди однаково: «оооуууууу». Раніше була цільова програма на їхню підтримку, але її закрили. Я зараз шукаю інші програми, за якими можна було б рятувати квок. На честь цієї тваринки я назвав проєкт Quokka.io, який допомагає компаніями комунікувати з людьми, які пропускають їхні листи на пошті.
Коли мені буде 60, я хотів би власний продукт у сфері охорони здоров'я — щось пов'язане зі старінням та ДНК. Якось працював з продуктом, який вимірював довжину тіломірів, структур в хромосомах. По довжині цих клітин можна дізнатися про здоров'я та ризики для життя. Типу, чим вони довші, тим довше ти будеш жити.
Цікава штука. Мені б хотілося заглибитися в такі теми, але подібні продукти вимагають багато сил. Тобі постійно пхають палиці в колеса як не держустанови, так релігійні фанатики: «не можна проводити експерименти зі стовбуровими клітинами». Та горіть на вогнищі. Сил на це може вистачити в старості, коли «шкіра згрубшає».
— Які в тебе стосунки з релігією?
— А ти як думаєш? Все складно.
Коли мені буде 60, я хотів би власний продукт у сфері охорони здоров'я — щось пов'язане зі старінням та ДНК. Якось працював з продуктом, який вимірював довжину тіломірів, структур в хромосомах. По довжині цих клітин можна дізнатися про здоров'я та ризики для життя. Типу, чим вони довші, тим довше ти будеш жити.
Цікава штука. Мені б хотілося заглибитися в такі теми, але подібні продукти вимагають багато сил. Тобі постійно пхають палиці в колеса як не держустанови, так релігійні фанатики: «не можна проводити експерименти зі стовбуровими клітинами». Та горіть на вогнищі. Сил на це може вистачити в старості, коли «шкіра згрубшає».
— Які в тебе стосунки з релігією?
— А ти як думаєш? Все складно.
Про віру та натхнення
Мені здається, що це дуже зручна історія для невпевнених в собі. Коли ти починаєш шукати джерело натхнення ззовні. А ззовні його знайти не можеш, бо живеш наприкінці Троєщини, і куди не глянь, всюди погано. No offences, жителі Троєщини, які це читатимуть. Тоді ти починаєш у щось вірити просто так. Ти знімаєш з себе відповідальність, ніби хтось прийде і замість тебе щось зробить.
Мене надихають дуже різні люди. Наприклад, дружина (яка стала дружиною зовсім не давно). Вона довго намагалася зрозуміти, що їй подобається. Нарешті знайшла, і тепер росте з неймовірною швидкістю. Є друг Паша Кузнецов, який, покидьок такий, молодший за мене, а вже працює в Zalando, німецькому «амазоні». Ненавиджу його, так і запиши. Ми познайомилися в стартапі, він тоді дуже точно знав, чого хоче. В мене такого ще не було. Ну а далі — той же Браян Балфор, той же Ендрю Чен. Дуже багато людей, які шарять в чомусь краще за мене, і роблять те, що я хотів би робити.
Ми з дружиною жили в серф-вілледжі Пеніше, в Португалії. Це був один з перших наших уроків серфінгу, і довкола не було ні душі. Ми з Дашею ще не вміли кататися. Інструктор штовхнув нас разом на спільну хвилю. Це був один з перших досвідів серфінгу, ми проїхали і навіть не звалилися. Це було пам'ятно.
Мене надихають дуже різні люди. Наприклад, дружина (яка стала дружиною зовсім не давно). Вона довго намагалася зрозуміти, що їй подобається. Нарешті знайшла, і тепер росте з неймовірною швидкістю. Є друг Паша Кузнецов, який, покидьок такий, молодший за мене, а вже працює в Zalando, німецькому «амазоні». Ненавиджу його, так і запиши. Ми познайомилися в стартапі, він тоді дуже точно знав, чого хоче. В мене такого ще не було. Ну а далі — той же Браян Балфор, той же Ендрю Чен. Дуже багато людей, які шарять в чомусь краще за мене, і роблять те, що я хотів би робити.
Ми з дружиною жили в серф-вілледжі Пеніше, в Португалії. Це був один з перших наших уроків серфінгу, і довкола не було ні душі. Ми з Дашею ще не вміли кататися. Інструктор штовхнув нас разом на спільну хвилю. Це був один з перших досвідів серфінгу, ми проїхали і навіть не звалилися. Це було пам'ятно.
Авторка: Юлія Клебан
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: р. Дніпро
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: р. Дніпро
#людипоруч
Сподобалась стаття?
