#людипоруч
Ілюстраторка Ірина Вале: «Потрібно розділити роботу, щоб вона приносила прибуток»
У нашій рубриці «Люди поруч» ми говоримо з близькими Проджектору людьми — про їхні мрії та прагнення, спогади та плани на життя.

Сьогодні пропонуємо вам познайомитися ближче з фріланс-ілюстраторкою та випускницею курсу «Візуальне мислення» Іриною Вале. Вона поділилася з нами історіями першого знайомства з малюванням, філософією викладання та враженнями від подорожей Вірменією та Індією.
Прийняти в собі те, що ти хочеш малювати саме так
Ілюстрація — це сучасний вид графіки і вона може бути дуже різною. Я спеціалізуюся на непропорційних смішних малюнках, і мені не просто було прийняти те, що саме так я хочу малювати. В Україні часто хочуть, щоб все було «по-багатому», щоб видно було, що людина сіла і попрацювала гарненько. Були ситуації, коли в мене прямо так і питали: «А чому ви малюєте, як дитина?». Так, є люди, які малюють за всіма академічними правилами, але їхні роботи часто нудні, в них немає життя.

Я вмію малювати людей реалістично та правильно, але мені це взагалі не цікаво. Завжди легше намалювати об'єкт чи людину саме так, як ти бачиш перед собою. Але малювання з натури — це тільки поштовх. Насправді по штриху та лініях видно все: швидкість руху, впевненість руки, настрій. Це зчитують навіть ті люди, у яких немає художньої освіти. Моя викладачка з інституту гадала за малюнками, уявляєте? Вона брала скетчі і говорила: «Іра, бачу, що тобі цей хлопчик подобається. Твій сусід по гуртожитку, так?»
Творчість — це орієнтир

У 9 класі я зрозуміла, що не хочу більше вчитися в школі. Тоді ми з батьками купили книжку «Всі училища Києва», дивилися на назви професій і сміялися: «О, ювелір прикольно звучить, піду на ювеліра». Під час навчання в училищі самого малювання було небагато, потрібно було радше вчитися паяти. Мені як дитині, яка виросла в домашніх «тепличних» умовах, було складно до цього звикнути. Зате тепер я не боюся ніякої роботи руками. Ми в училищі навіть якось випустили свою власну модну колекцію. Зараз я розумію, що тоді просто була в пошуку й інтуїтивно вибирала те, що було пов'язано з творчістю.

Я дуже люблю фарбувати і малювати. Мені подобалося навіть фарбувати паркан, а всі стільці в будинку були розмальовані мною. Ще я малювала інтер'єрні картинки і тому вирішила, що дизайн інтер'єрів дуже близький до того, чим я хочу займатися. Так я поступила на дизайнера інтер'єрів в Академію прикладного мистецтва імені Бойчука. Ілюстрація трапилася зі мною аж через рік після закінчення інституту. Творчість — це орієнтир, а ілюстрація — це те, чого є найбільше в моєму житті. Чим більше я цим займаюся, тим цікавіше. Це перше, в чому я захотіла заглиблюватися та копати далі.

Моя дочка малює, як Пікассо

Батьки виховували мене за простим алгоритмом: «з тобою буде все добре, ти в будь-якому разі не помилишся». Вони у мене дуже круті. Мене ніколи ні в чому особливо не обмежували і нічого особливо не очікували. Коли я запитала маму, ким вона хотіла, щоб я виросла, вона сказала, що нічого конкретного не хотіла. Не було якихось очікувань, ким я буду, а значить, не було установок.


Батьки довго не могли зрозуміти, чим все ж таки я займаюся та що таке той скетчинг. Мама якось поїхала за кордон і в одному музеї помітила роботи, схожі на мої. Подивилася — а це Пікассо. Мама так зраділа: «Моя дочка малює, як Пікассо, всі бачили? Вона точно таке ж робить!» Каже тепер мені: «Ти мій маленький Пікассо».


У викладанні важлива емпатія, розуміння та співчуття

Вперше в ролі викладачки я опинилася на безкоштовних заняттях по скетчингу, які проходили кожні вихідні. Довгий час не могла зрозуміти, де межа між тим, наскільки це повинно бути весело, а наскільки корисно. Якщо у мене були суперечливі ситуації зі студентами, я телефонувала мамі і просила поради. Мама мала педагогічну освіту та досвід роботи в школі, тому часто допомагала. Я завжди думала, що є якісь чарівні фішки, які треба використовувати в спілкуванні зі студентами. Але виявилося, що нічого такого немає. Важлива емпатія, розуміння та співчуття. У кожного викладача є свій стиль та власні кордони у спілкування. Я не сильно тримаю дистанцію і дружньо ставлюся до своїх студентів. Для мене викладання це не «Я зараз поясню вам, як жити», а радше «Я вам допоможу, я з вами, я провідниця, яка допоможе поліпшити ваші навички».


Я боялася бути ілюстраторкою, тому що думала, що у мене немає фантазії


Творчість — це безпечна зона, де дозволено все, що завгодно. Але в роботі зі студентами я часто відчуваю велике протистояння. Спершу людям потрібно малювати якомога більше так, як в них виходить, без критики. Це потрібно, щоб відчути зв'язок руки з матеріалом. Якщо мені зараз дали гітару до рук, мені було б страшно навіть торкатися до неї. І це нормально. Щойно момент адаптації проходить, стає набагато легше. На першому занятті зі студентами я даю дуже багато завдань на швидкість — щоб не було часу боятися, щоб страх не встиг тебе наздогнати в голові. На першому занятті люди часто малюють більше, ніж за все своє життя до цього.

Для мене немає такого поняття як фантазія в малюванні. Я боялася бути ілюстраторкою, тому що думала, що у мене немає фантазії. Але щоб вигадати образ героя потрібна не якась ефемерна фантазія, а чітко прописані його характеристики. Саме тому я багато працюю з текстом. Це завжди питання підготовки. Якщо в мене є сюжет, то я зазвичай виписую перший ряд асоціацій, а потім до кожного слова виписую другий ряд. Є різні креативні техніки, які можна використовувати, де нічого особливо вигадувати і не треба. Потім я обмірковую, як це краще обіграти через скетчинг, пошук різних форм. Це зовсім не про фантазію, правда ж?
Іра та Проджектор

У Проджекторі я вчилася на курсі «Візуальне мислення» у Варвари Перекрест. Цей досвід допоміг мені побороти той самий горезвісний синдром самозванця. Навчання було дуже складним: всього вчилася три місяці, а відходила півроку. Я розуміла, що далеко не найкраща, але курс мене настільки загартував, що після нього я на 100% усвідомила, що я — ілюстраторка.

Нещодавно зрозуміла, що хочу спілкуватися з ілюстраторами і бути частиною ком'юніті. З цим запитом я написала Варварі, і вона делегувала мені свій Візуальний щоденник. Цей проєкт і мені самій допомагає вчитися. Розумію, що мені важливо постійно бути на рівень вище і як слід відпрацьовувати свої навички. Як ти можеш бути готовим до замовлення, якщо ти не тренуєшся вдома? Коли приходить проєкт, то в тебе вже немає часу розбиратися що і до чого. Тим більше дуже складно почати малювати, якщо ти до цього довгий час цим не займалася. Безпечніше просто не зупинятися і продовжувати малювати кожен день.
Почуваюся вільною людиною. У мене подекуди навіть забагато свободи, хочеться її кудись подіти.

Фріланс дозволяє мені займатися особистими проєктами, на які мені важливо виділяти час. Я не будувала ілюзій щойно такого формату роботи — спочатку були сумніви, чи зможу я взагалі заробляти ілюстрацією на життя. Вже пізніше прийшло усвідомлення, що потрібно розподілити роботу, щоб вона приносила прибуток.

Не менш важливою частиною роботи є мій блог та профілі в соціальних мережах. Вважаю, що не розумно мовчати про те, чим ти займаєшся, а творити тільки заради себе. В основному я розповідаю про цікаві проєкти та свої особисті роботи. Проте рідко показую свої комерційні роботи — частково й через те, що це не стовідсотково моя власна ідея та творчість. Окрім цього я не забуваю фотографувати івенти, які проводжу, фіксую процеси. Помітно, що аудиторії процес цікавіший, ніж результат. Звичайно, сприйняття людей залежить від того, що і як ти показуєш.

Я не відчуваю себе трудоголіком, тому що те, чим я займаюсь — моє покликання та моє життя. Я це все шалено люблю, тому й всі мої хобі так чи інакше пов'язані з розвитком малювання. Я не можу впевнено заявляти, що колись мені перехочется займатися ілюстрацією, але поки не бачу себе в жодній іншій сфері.

Я дуже люблю свою роботу, і найбільше радості мені приносять саме відносини та зв'язки з людьми, яких я зустрічаю на шляху. Виставки та кар'єрні успіхи не роблять мене настільки щасливою, як люди.
Індія — не найцікавіша країна, в якій побувала

Одні з найщасливіших моментів наздоганяють мене під час подорожей. Це дуже специфічний стан — швидкоплинне відчуття, коли в тебе немає ні минулого, ні майбутнього, а є тільки сьогодні й зараз. Ти не ілюстраторка, не художниця, не викладачка — ти просто існуєш у цьому моменті. І трапитися може все, що завгодно. Іноді я ловлю це відчуття і усвідомлюю, наскільки воно важливе для мене. Розумію, що нічого нікому не винна в такі моменти.

Зазвичай, коли я кажу людям, що побувала в Індії, то помічаю здивовані погляди. Але Індія, як на мене, не найцікавіша країна, в якій побувала. В Індію ми поїхали з гідом, який всюди нас супроводжував. Для мене через це подорож виявилася досить нудною, безпечною та супер передбачувано. Я відчувала себе під опікою. Набагато більше подобаються країни Кавказу. Одного разу я об'їздила всю Вірменію та Грузію. У Вірменії нас підвозили випадкові хлопці, які запропонували показати водоспад. Пам'ятаю, що ми погодилися та приїхали в потрібне місце, але водоспад чомусь не працював. Хлопці просто взяли і зателефонували комусь, щоб водоспад увімкнули. Уявляєте? Потім мені вдалося побувати і в Нагірному Карабаху — окупованій території між Вірменією і Азербайджаном. Там не працював мобільний зв'язок, а коли я перетнула кордон назад, то дізналася, що батьки не могли мене ніяк знайти та навіть подали заяву в поліцію, що їхня донька пропала в районі Нагірного Карабаху. До того ж, моїм останнім повідомленням мамі перед в'їздом було: «Мама, все добре, ми перетинаємо кордон Нагірного Карабаху, в нас взяли паспорти на перевірку».

Якби в мене була можливість обирати, де пожити довший час, я б обрала Грузію. Мені дуже подобається Кутаїсі, де у дворах будинків росте хурма, а на кладовищах — пальми. Я з тих людей, які люблять місцеві заклади і нехай це буде найбрудніше місце в світі, воно запам'ятається мені найбільше. Для мене краса полягає в щирості та справжності, навіть якщо це якісь дурниці.
Текст: Наталія Азаркіна та Юлія Клебан
Фото: Наталія Азаркіна
Локація:
Золоті ворота

#людипоруч
Сподобалась стаття?