Про навчання
У 17 років у мене була хрінова мотивація вчитися — щоб не потрапити в армію. Я пішов навчатися на менеджера в культурній сфері. Міг би стати директором будинку культури, музея чи зоопарка. Це був би пік моєї кар'єри.
Зараз дивлюся на студентів, яким 19-20 і думаю, як же по-іншому могло скластися життя, якби я прийшов сюди в такому віці.
Мої батьки не можуть зрозуміти, де я навчаюсь. Вже два місяці намагаюсь зібрати в голові нормальне пояснення, що таке візуальні комунікації. Поки кажу так — ми робимо світ зрозумілішим.
Ще влітку, коли готувався до екзамену, всі зрозуміли — це не жарти.
Не було чітких планів — кинути агентство і піти вчитися. Думав, що зможу поєднувати. Але те, що відбувається на навчанні — дуже точний вектор того, куди я хочу рухатися.
На професіумі нема такого — прийшов викладач, відчитав лекцію, зібрав речі і пішов. Тут нікому не наплювати. Багато фідбеку, багато експериментів викладачів з тобою і над тобою.
Я називаю методику професіуму «Емоційна гойдалка» — ти виходиш із зони комфорту, вискакуєш із себе, робиш дофіга, а потім кажеш собі: ух, клас! Я раніше взагалі такого не робив. А Саша каже: «Ну таке. Давай, типу, спробуй ще». І ти знову падаєш на саме дно. Потім підіймаєшся. Або ні.
У креативі постійний ризик. Створюєш нову ідею, якої ніколи не було і не знаєш, спрацює чи ні. Хоча багатьом людям подобається робити те, що вони робили 5 чи 10 років тому.
Деколи мені складно, тому що я ж не був дизайнером. Дивлюся на якийсь прийом із захопленням — о, це ж так цікаво, давайте це використаємо. А команда така — та це вже років 5 назад пройшло.
Дивишся на класні світові приклади і думаєш — блін, чому це зробив не я. Я теж так хочу. Це заряджає.