#людипоруч
Андрій Курочкін: «До дизайну не можна відноситися як до роботи»
Вебдизайнер, куратор UI/UX Design. Professium, інтроверт.
Розповідає нам про дизайн, архітектуру, спорт, 32 пари кросівок і навіщо йому вдома черепи.
Розповідає нам про дизайн, архітектуру, спорт, 32 пари кросівок і навіщо йому вдома черепи.
Мене можна було назвати «позитивним» років у 16. Тому що до 16 людина особливо не напрягається, ні про що глобальне не думає і питання щодо побудови світу собі не ставить. А от у 17 вже починається пошук того, на чому терміново можна залипнути. Оп — і ти сумний.
Я не особливо життєрадісний. Це мені не заважає жартувати, та в цілому я себе вважаю мінімум реалістом, максимум фаталістом.
Стандартні питання до мене: «Андрію, чо такий сумний?» і «А що означають твої татуювання?».
У моїх татуювань немає ніяких значень. Картинки, які мені подобаються, або які виражають щось, що відбувалося в якийсь момент часу. Звичайна прив'язка до календаря.
Першу тату зробив у 18, хотів до 25 бути повністю забитий. Добре, що цього не зробив, тому що усе має бути осмисленим з точки зору візуального стилю. А свій смак ми ростимо протягом усього життя.
Непогано було б якісь доленосні рішення приймати після 18, а краще після 21. А у нас так виходить, що багато рішень припадає на вік 17-18. Наприклад, людина обирає професію ДО того, як окреслить своє коло інтересів. Тому з'являються оці викинуті в нікуди роки навчання. Наприклад, я магістр економічної кібернетики.
Макс Ширко був куратором у Проджі і запропонував мені теж спробувати себе у ролі куратора. Було дико цікаво і дико страшно. Я ж інтроверт, а раніше взагалі — мені було важко розмовляти з людьми, яких я не знаю, а тим більше їх чомусь навчати.
Я не особливо життєрадісний. Це мені не заважає жартувати, та в цілому я себе вважаю мінімум реалістом, максимум фаталістом.
Стандартні питання до мене: «Андрію, чо такий сумний?» і «А що означають твої татуювання?».
У моїх татуювань немає ніяких значень. Картинки, які мені подобаються, або які виражають щось, що відбувалося в якийсь момент часу. Звичайна прив'язка до календаря.
Першу тату зробив у 18, хотів до 25 бути повністю забитий. Добре, що цього не зробив, тому що усе має бути осмисленим з точки зору візуального стилю. А свій смак ми ростимо протягом усього життя.
Непогано було б якісь доленосні рішення приймати після 18, а краще після 21. А у нас так виходить, що багато рішень припадає на вік 17-18. Наприклад, людина обирає професію ДО того, як окреслить своє коло інтересів. Тому з'являються оці викинуті в нікуди роки навчання. Наприклад, я магістр економічної кібернетики.
Макс Ширко був куратором у Проджі і запропонував мені теж спробувати себе у ролі куратора. Було дико цікаво і дико страшно. Я ж інтроверт, а раніше взагалі — мені було важко розмовляти з людьми, яких я не знаю, а тим більше їх чомусь навчати.
Саморозвиток
Мені цікава майже будь-яка нова інформація. Не важливо, з якої сфери. Із задоволенням послухаю подкаст з астрофізиком, який розповідає про якусь неймовірну хрінь, в якій я нічого не розумію.
Жарти типу «сидіти у вікіпедії до трьох годин ночі і читати, де у їжаків пуповина», це приблизно про мене.
Не дуже розумію, як при наявності голови можна не наповнювати її знаннями.
До дизайну не можна відноситися як до роботи, приходити о 9 і йти о 18. Потрібно цим «хворіти». Одна справа жартувати, переглядати оголошення в метро і критикувати, а інша справа — цікавитися дизайном у всьому і намагатися слідкувати за кожною новою штукою, яка з'являється. Дизайн шукаю взагалі всюди і мені це цікаво.
На жаль, завжди знайдеться людина, яка перед тим, як прийти у професію, спочатку запитає: «а що у вас там по зарплаті?»
Людей, яким потрібен нормальний дизайн оголошень у метро, дуже мало. Більшість із тих, кому потрібен — у метро не їздять. Або стараються не їздити.
Дуже радий за наше дизайнерське ком'юніті. Всі ці люди дуже круті. У ньому в принципі немає нікого випадкового. Людина, яка не горить цією справою, не стане частиною ком'юніті. А воно у нас класне, росте і розвивається.
Жарти типу «сидіти у вікіпедії до трьох годин ночі і читати, де у їжаків пуповина», це приблизно про мене.
Не дуже розумію, як при наявності голови можна не наповнювати її знаннями.
До дизайну не можна відноситися як до роботи, приходити о 9 і йти о 18. Потрібно цим «хворіти». Одна справа жартувати, переглядати оголошення в метро і критикувати, а інша справа — цікавитися дизайном у всьому і намагатися слідкувати за кожною новою штукою, яка з'являється. Дизайн шукаю взагалі всюди і мені це цікаво.
На жаль, завжди знайдеться людина, яка перед тим, як прийти у професію, спочатку запитає: «а що у вас там по зарплаті?»
Людей, яким потрібен нормальний дизайн оголошень у метро, дуже мало. Більшість із тих, кому потрібен — у метро не їздять. Або стараються не їздити.
Дуже радий за наше дизайнерське ком'юніті. Всі ці люди дуже круті. У ньому в принципі немає нікого випадкового. Людина, яка не горить цією справою, не стане частиною ком'юніті. А воно у нас класне, росте і розвивається.
Література
Є така фраза: «Чим розумнішим ти стаєш, тим стаєш сумнішим».
Художня література — це спосіб утекти від цього всього сумного за вікном куди-небудь у щасливий всесвіт, де ти відчуваєш себе героєм, перемагаєш драконів і тобі класно.
Любив дуууууже великі книги. Чим більше томів — тим більше вони мені подобалися. Мої улюблені — на 5-10-12 томів. Найбільше розчарування — коли прекрасний автор Роберт Джордан написав 12 книг про підготовку до феєричної розв'язки, остання мала нарешті відповісти на всі питання, які з'явилися за минулі роки, а він взяв і помер. Ну як можна так зробити?? Як ти міг? Закінчи книгу і роби що хочеш.
Повертаючись до жартів про безнадію, якби я писав книгу, вона б називалася «Прокрастинація для чайників» або «Як розчаруватися в житті за тиждень».
Художня література — це спосіб утекти від цього всього сумного за вікном куди-небудь у щасливий всесвіт, де ти відчуваєш себе героєм, перемагаєш драконів і тобі класно.
Любив дуууууже великі книги. Чим більше томів — тим більше вони мені подобалися. Мої улюблені — на 5-10-12 томів. Найбільше розчарування — коли прекрасний автор Роберт Джордан написав 12 книг про підготовку до феєричної розв'язки, остання мала нарешті відповісти на всі питання, які з'явилися за минулі роки, а він взяв і помер. Ну як можна так зробити?? Як ти міг? Закінчи книгу і роби що хочеш.
Повертаючись до жартів про безнадію, якби я писав книгу, вона б називалася «Прокрастинація для чайників» або «Як розчаруватися в житті за тиждень».
Кросівки й одяг
У моїй піраміді потреб точно є кросівочки. Здається, у мене 32 пари кросівок. Ношу кожну і невимовно з цього радію.
Найулюбленіший дизайнер зараз — Вірджил Абло, креативний директор Louis Vuitton, у нього своя марка одягу Off-White, рве усіх на шматки у всіх можливих напрямках. Вони робили колаборацію з IKEA, Nike, у них дуже крута філософія і айдентика, мабуть найсильніша серед усіх у світі моди.
Найулюбленіший дизайнер зараз — Вірджил Абло, креативний директор Louis Vuitton, у нього своя марка одягу Off-White, рве усіх на шматки у всіх можливих напрямках. Вони робили колаборацію з IKEA, Nike, у них дуже крута філософія і айдентика, мабуть найсильніша серед усіх у світі моди.
Архітектура й побут
Завісити все балконами і тарілками, відірвати собі побільше на халяву, лиш би мені було зручно і гори воно вогнем. У цьому і є весь корінь зла.
Не вистачає розуміння того, що деякі речі круті візуально, і їх немає більше ніде. Та ж Тарілка, Дім Меблів та багато інших прекрасних представників конструктивізму або модернізму — якщо зняти усі наслідки діяльності людей і подивитися на них — вони ж офігенні. Крута геометрія, шикарна ідея. Вау.
Потрібно цінувати ці будівлі як витвір мистецтва — реставрувати, а не оббивати вагонкою.
Унікальна здатність людини — ніколи не піднімати голову. Для мене недавно було шоком, коли я зміг подивитися на Київ зверху. Дивився на знайомі райони і побачив, що там набудовано просто жах скільки всього. Скляні офісні будівлі, якісь конструкції із пластику. Перша лінія будинків акуратна, а за ними — страшне. Це як труп під килимком.
Із сучасної архітектури у нас дуже великий список, давайте ж його озвучимо — Театр на Подолі. Все. Це перша суперечлива будівля, яка з'явилася у нас в країні після мільйонів кіосків, мільйонів оббитих вагонкою якихось споруд. Це як ковток свіжого повітря. Він не ідеальний, але він перший.
У мене досі на балконі є улюблений бабусин килим. З кімнати я його забрав роки три назад, але викинути його не дають старші родичі. Однієї ночі я його здихаюсь. Це буде ідеальний злочин.
Крім кросівок не так давно колекціонував черепи і кістки різних звірів. Звісно, на них не полював і не носив додому, ні. Кістки у певній мірі — це мистецтво. Кожен їх власник є свого роду скульптором, який залишає щось після себе. Окрім філософської складової, що кістки живуть набагато довше їхніх носіїв, є ще й чисто візуальна. У кісток дуже цікава геометрія. Вони мені подобаються за пластикою, за характером. Кістки — це одним словом гарно.
Не вистачає розуміння того, що деякі речі круті візуально, і їх немає більше ніде. Та ж Тарілка, Дім Меблів та багато інших прекрасних представників конструктивізму або модернізму — якщо зняти усі наслідки діяльності людей і подивитися на них — вони ж офігенні. Крута геометрія, шикарна ідея. Вау.
Потрібно цінувати ці будівлі як витвір мистецтва — реставрувати, а не оббивати вагонкою.
Унікальна здатність людини — ніколи не піднімати голову. Для мене недавно було шоком, коли я зміг подивитися на Київ зверху. Дивився на знайомі райони і побачив, що там набудовано просто жах скільки всього. Скляні офісні будівлі, якісь конструкції із пластику. Перша лінія будинків акуратна, а за ними — страшне. Це як труп під килимком.
Із сучасної архітектури у нас дуже великий список, давайте ж його озвучимо — Театр на Подолі. Все. Це перша суперечлива будівля, яка з'явилася у нас в країні після мільйонів кіосків, мільйонів оббитих вагонкою якихось споруд. Це як ковток свіжого повітря. Він не ідеальний, але він перший.
У мене досі на балконі є улюблений бабусин килим. З кімнати я його забрав роки три назад, але викинути його не дають старші родичі. Однієї ночі я його здихаюсь. Це буде ідеальний злочин.
Крім кросівок не так давно колекціонував черепи і кістки різних звірів. Звісно, на них не полював і не носив додому, ні. Кістки у певній мірі — це мистецтво. Кожен їх власник є свого роду скульптором, який залишає щось після себе. Окрім філософської складової, що кістки живуть набагато довше їхніх носіїв, є ще й чисто візуальна. У кісток дуже цікава геометрія. Вони мені подобаються за пластикою, за характером. Кістки — це одним словом гарно.
Рух і мотивація
Останній раз бігав 10 км у 17 років, а тут раз, і в 30 пробіг. І не помер. Що може бути краще.
Коли біжу, думаю «боже, коли це все закінчиться, навіщо я сюди прийшов, пристреліть мене». Але ловлю кайф, коли пробігаю якусь дистанцію вперше. Мені не цікаво знову бігти 5 км, якщо я вчора їх пробіг. Не цікаво 11, хочу 12.
Глобальних цілей не ставлю, не веду планерів. Більшість вчинків імпульсивні і саме від них я отримую найбільший кайф.
Років 50 назад усім було все одно, що ти зробиш, але от виростити дитину, дати їй освіту і купити квартиру — так, це обов'язково. Зараз все ж таки все зміщується в бік того, що потрібно жити життя, зараз і своє.
У сучасного покоління є величезний плюс — необмежені можливості. Мінус — можна розгубитися. У нас проблема у іншому була — до 18 я взагалі не знав, ким теоретично можу бути. Не розумів, що подобається, що цікаво, що взагалі буває у світі. Варіантів «спробувати» не було.
Вчитися легко — головне вміти у тонні помилок, промашок і негативу впіймати кайф того, що ти зробив краще, ніж учора. І маленькими кроками йти вище.
Як підсумок — якщо у тебе є голова, руки і бажання — у тебе вийде що завгодно і коли завгодно.
Коли біжу, думаю «боже, коли це все закінчиться, навіщо я сюди прийшов, пристреліть мене». Але ловлю кайф, коли пробігаю якусь дистанцію вперше. Мені не цікаво знову бігти 5 км, якщо я вчора їх пробіг. Не цікаво 11, хочу 12.
Глобальних цілей не ставлю, не веду планерів. Більшість вчинків імпульсивні і саме від них я отримую найбільший кайф.
Років 50 назад усім було все одно, що ти зробиш, але от виростити дитину, дати їй освіту і купити квартиру — так, це обов'язково. Зараз все ж таки все зміщується в бік того, що потрібно жити життя, зараз і своє.
У сучасного покоління є величезний плюс — необмежені можливості. Мінус — можна розгубитися. У нас проблема у іншому була — до 18 я взагалі не знав, ким теоретично можу бути. Не розумів, що подобається, що цікаво, що взагалі буває у світі. Варіантів «спробувати» не було.
Вчитися легко — головне вміти у тонні помилок, промашок і негативу впіймати кайф того, що ти зробив краще, ніж учора. І маленькими кроками йти вище.
Як підсумок — якщо у тебе є голова, руки і бажання — у тебе вийде що завгодно і коли завгодно.
Авторка: Женя Каташинська
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Київський крематорій
Фото: Наталія Азаркіна
Локація: Київський крематорій
#людипоруч
Сподобалась стаття?
