#людипоруч
Анатолій Шара: «Програміст живе концепціями»
Двічі випускник школи Анатолій розповідає про роботу з великими даними так само захопливо, як і про військову журналістику. Тому що за останні роки пірнув в обидві ці сфери.
Ніколи не афішував, що працюю на передовій

Під час Революції Гідності я працював волонтером, а опісля поїхав в Крим в розпал анексії. Працював фіксером для західного медіа. Зрозумів важливість донесення до людей якісної інформації. В Криму відчувався сильний її дефіцит.

Я постійно працював на передовій. Збирав матеріал для майбутнього покоління, яке мало б розуміти, як реально відбувалася війна, проходили бойові дії з військової точки зору.

Був в Харкові, Донецьку, Луганську і майже в усіх містах Сходу. Допомагав іноземним медіа. Тоді був переконаний, що все закінчиться дуже швидко, не сприймав війну, як війну. Та коли почалися активні дії, друг-медійник запропонував писати для них серйозні матеріали. Активно волонтерив.

Якось в дорозі по нас з товаришами зарядили з гранатомета. Ми втікали кукурудзяним полем, де нас перестріли українські військові. Ми залишилися без грошей, документів, зв'язку. Ми пробули в їхньому розташуванні три дні. Коли прийшов час повертатися додому, вони дали мені 50 гривень на дорогу. Я їхав неголений, невмитий, в старому одязі та різнокольорових капцях. Я на собі відчув, як воно, коли тебе судять по зовнішньому вигляду. Люди сприймали мене за безхатька і хіба що не плювали в слід.

Мене це не зупинило. Знайома допомогла організувати автівку, щоб повернутися на передову. Разом з товаришами-волонтерами ми були в найгарячіших точках війни. Привозили українським військовим тепловізори, приціли, планшети тощо.

Два з половиною роки я їздив на Схід. Виїзд був кожного тижня. З того часу я не п'ю каву, до речі. На одній з позицій біля Донецького аеропорту ми потрапили під обстріл і три дні не могли звідти виїхати. А в нас була лише кава та вода з собою. Тепер відраза навіть до запаху.

На початку 2016 року на фронті вже стало значно спокійніше, і я відчув, що більше не потрібний в тій ролі, в якій був раніше. У тому ж медіа пропонували займатися аналітикою, міжнародною журналістикою. Друг запропонував спробувати себе в Deutsche Welle. Так я отримав запрошення приїхати в Бонн. Переїхав в Німеччину, де вперше й познайомився з поняттям Data Science.

Життєвий апгрейд потрібний тоді, коли є що оновлювати

Мій німецький товариш працював над фільмом-розслідуванням про Панамські папери: великі дані, олігархи та їхні офшорні рахунки, через які вони виводять величезні гроші. Це були мільйони документів, які неможливо опрацювати вручну. І на моє запитання «як він з цим працює?» друг відповів: «Anatolij, das ist Data Science». Як виявилося, це розслідування з'явилося лише завдяки Data Science, адже ніхто не зміг би відшукати якійсь закономірності, збіги. Це було б неможливо без роботи алгоритмів.

Після повернення в Україну війна почала мене наздоганяти. Почалися нічні жахіття. Я намагався з цим впоратися, але ставало гірше. На черговому візиті в лікаря він мене спитав: чим ти взагалі цікавишся зараз, окрім роботи? Я відповів: Data Science.
Так я потрапив на перший курс в Projector, але був змушений його покинути. Значно погіршився стан здоров'я. Я вкотре отримав неправильний діагноз, який потягнув за собою розвиток хвороби. Сили зникали, за допомогою товариша вирушив на лікування в Цюрих. Нібито у Швейцарії мали розібратися, але цього не сталося. Поставив мене на ноги лікар, який переїхав в Київ з Донецька.

Я знову повернувся до вивчення основ програмування. Дивився лекції на YouTube. А вже взимку зміг прийти на заняття до Яна Цибулькіна. Він давав багато завдань, складних, часозатратних. З ось цим заміщенням я почав вилазити з умовної ями.

Наступний курс Natural Language Processing з Мар'яною Романишин та Всеволодом Дьомкіним став якісним переломом в моєму житті. Я завжди працював з текстовими матеріалами, а тут ще й програмування, алгоритми, великі дані, обробка текстів, машинне навчання. На курсі я був одним із найслабших програмістів, але мені багато хто допомагав. Більшість однокурсників досі спілкуються між собою, і один з них навчає мене програмуванню й зараз. На травневий випускний я прийшов уже зовсім в іншому стані: як у фізичному, так і психологічному.

Я жив в сумнівах, що недостатньо готовий для змін. А тоді просто сказав собі — just do it — і все вийшло. Я знайшов вихід.
Мене захоплюють люди, які не бояться помилятися, не бояться себе змінювати
Я — Data Scientist
Намагався пояснити матері, чим я займаюся. Занадто велика різниця в поколіннях. Наші батьки жили у світі інших професій, тому їхньою мовою пояснити це неможливо. Це так само, як спробувати пояснити бабусі, що таке R'n'B, коли вона сприймає лише Надію Кадишеву.

Я побачив, що за допомогою Data Science можна боротися з пропагандою та дезінформацією. Цьому я й присвятив свою курсову роботу на курсі NLP. Я шукав тролів у німецьких медіа.

Програмістів вважають замкнутими, не говіркими людьми. Але їм це не потрібно, вони живуть у своєму світі. І цей світ — не на їхньому екрані, радше в голові. Вони не бачать потреби ділитися ним з усіма. Дизайнери працюють назовні, їм потрібно вміти показувати свою роботу, доводити свою точку зору. Програміст живе всередині, він живе концепціями. Хтось оцінює його в фарбах, а хтось в алгоритмах. Я це поєдную ще й з цікавістю до інших людей.

Мене захоплюють люди, які не бояться помилятися, не бояться себе змінювати. Це люди дії, які не сидять на дивані й жаліють себе. Тому я й почувався органічно в Projector.

Авторка: Юлія Клебан
Фото:
Наталія Азаркіна
Локація: Поділ

#людипоруч
Сподобалась стаття?