#людипоруч
Ілля Алістратенко: «Життя занадто коротке, щоб постійно чекати вихідних»
Якби наша розмова з Іллею була кінофільмом, то в сцені після титрів він приготував би всім італійську піцу.

Продуктовий дизайнер в Genesis, тричі студент Проджа, «золотий диплом» першого Product Interface Design Professium, батько та не-перфекціоніст. А тепер детальніше.

Про продуктовий дизайн

Я не прокинувся одного ранку і не захотів стати продуктовим дизайнером. Це був довгий шлях. З Photoshop я познайомився ще в школі — щоб замальовувати логотипи на шпалерах для робочого столу. Ну і прищі на світлинах знайомих дівчат. А потім була робота в поліграфії, графдизайні, веб-дизайні, геймдеві та інше. Коли ти міняєш сферу діяльності — варто спробувати все, щоб зрозуміти, що тобі ближче.

Коли я працював на аутсорсі, то постійно помічав такі помилки у своїх роботах, які вже не міг виправити — після завершення завдання ти з ним прощаєшся. Я хотів отримати можливість виправляти власні помилки. Це можливо в продукті, який від тебе нікуди не йде.

Певно, я не зміг би працювати в якійсь великій компанії, типу Google, в якій ти відповідаєш тільки за щось маленьке, і ти не маєш можливості впливати на продукт в цілому. Зараз я маю таку можливість і кайфую від цього.

Я часто звертаю увагу на факапи не лише в дизайні, але й просто в побуті. От, наприклад, вмикач світла в кімнаті розташований занадто низько чи занадто високо — і ти не можеш відразу його знайти. Якщо його немає тут, то де ж він? Можливо, світло повинне ввімкнутися автоматично. Можливо, лампочка перегоріла?

Ми розробляли додаток для компанії, яка займаються інспектування газодобувних станцій. Це досить специфічна тема — купа технічної інформації, абревіатур. І ти думаєш: дідько, як з цим працювати взагалі. А десь через місяць ти вже розумієш те, що здавалося дуже далеким. І так детально ти вивчаєш кожний продукт — це круто.

Мій найбільший професійний страх — стати непотрібним. Власне, тому я постійно вчуся. І якщо хтось може змусити себе займатися вдома, я обрав інший шлях — офлайнові курси (після цієї розмови Ілля побіг на воркшоп в межах курсу UX. Human-Centered Design). Тому й перше, про що я думаю, коли хтось згадує Проджектор — це ріст.

Рости в роботі допомагає стрес. Якщо ти постійно в комфорті — ти просто вдосконалюєш те, що і так вмієш. Зона комфорту не має сенсу, вона повинна бути вдома, поряд з сім'єю. А в роботі хочеться адреналіну.

От не розумію я жартів про п'ятницю. Оцього всього: «ура, п'ятниця, робочий тиждень закінчився», «нарешті два дні без роботи». Якщо ти так чекаєш вихідних, то очевидно займаєшся не тим. Я не розділяю життя і роботу. Це — один органічний потік, де все плавно перетікає одне в одне: робота, сім'я, друзі, хобі. Впевнений, що життя занадто коротке, щоб постійно чекати вихідних.
Про перфекціонізм та критику в роботі

Виховую в собі адекватну реакцію на критику. Раніше я залежав від думки інших людей. А потім зрозумів, що так більше не можна. Це обмежує. Зараз у нас є два робочі чати, де ми збираємо відгуки користувачів, і я частіше читаю той, що з негативним фідбеком. Це мотивує. Дуже мало користі від того, що тебе постійно хвалять. А ось аргументована критика — неймовірно крутий інструмент для самовдосконалення.

Раніше було страшно здатися дурнем. Зараз теж страшно, але я намагаюся з цим боротися. Ніхто не буде показувати на тебе пальцем і сміятися, якщо ти помилишся.

На моєму робочому столі повинно бути… нічого. Щоб не відволікало. В ідеалі в мене є ноутбук, мишка, кімнатна рослина (люблю, коли поряд є щось зелене), білий стіл, ручка й аркуш паперу. Але в процесі роботи це перетворюється на повний хаос, звичайно.

Я перфекціоніст і намагаюся перестати ним бути. Раніше вважав це своєю сильною рисою. Але на курсі продуктового дизайну мене переконали, що це — слабкість. Потрібно оперативно запускати продукт в реальний світ і спостерігати за реакцією на нього. А перфекціоністи замикаються в комірчині й шліфують роками одне і те ж. Звісно, рано чи пізно твоя робота стане довершеною — і повністю неактуальною.
Про рішення

Десь у 8 класі я захотів піти в армію. Це було природним рішенням — в мене вся родина військових. Армія мене дуже змінила. Раніше я викликав всеможливі проблеми, батьків часто викликали в школу. Пам'ятаю, в школі нам видавали пакети з молоком. Ну і ми з друзями не вигадали нічого кращого, ніж кидатися один в одного цими пакетами на задньому подвір'ї. Якось навіть повторили цей «подвиг» у трамваї. Зараз соромно, тоді було весело. Армія приборкала ці підліткові дурощі. Я почав розуміти слово «треба», став відповідальнішим.

Якщо подумати, що рухає наше життя вперед, доля чи вибір, скажу однозначно — вибір. Бо якщо думаєш, що доля, то ти маєш умовне право сісти, скласти руки й просто чекати на оцю свою долю. Це засмучує. Хочу знати, що власним вибором і працею я можу впливати на своє життя. Тільки ми вирішуємо, що з нами станеться.
Про важливе

У мене є свій власний маленький стартап, йому один рік і його звати Артем. Не уявляю себе без своєї сім'ї. Мені подобаються великі родини, де є троє-четверо дітей. І класно, коли окрім сім'ї ти маєш ще трошки часу, щоб займатися улюбленою роботою і якось змінювати світ навколо. Робити його кращим.

В мене зашкалює ідеалістичне загострене відчуття соціальної справедливості. Інколи хочеться просто вийти з машини та зробити комусь зауваження за неправильне паркування абощо. Не люблю байдужих людей.

Хочеться аби не лише творчі спеціалісти чи хлопці з ІТ жили класно. А щоб добре було і пенсіонерам з мого будинку. Мені їх шкода, я намагаюся часто допомагати по можливості.

Якби я не став продуктовим дизайнером і не потрапив в цю сферу, я б готував їжу. Це теж перегукується з дизайном, бо ти створюєш щось нове з кількох продуктів. Люблю готувати з простих продуктів — не «високу кухню». Люблю експериментувати з піцою. Готую тісто, обираю соус, начинку. Це певний момент медитації. Хочу на старості відкрити власний ресторан в маленькому італійському містечку й спокійно готувати улюблені страви.

Авторка: Юлія Клебан
Фото:
Наталія Азаркіна
Локація: Олімпійський стадіон

#людипоруч
Сподобалась стаття?